Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий"

Зауваживши це, Лі Бартон уже не міг не помітити, що в присутності Санні Грендісона Айда завжди веселішала, залюбки їздила з ним в одній машині, танцювала або пропускала танець, щоб посидіти з ним. Але найдужче переконував його сам Санні Грендісон. На обличчі в нього, як у двадцятирічного юнака, було написано все, що почувало його серце, — не помагали ані вік, ані витримка й досвід. Сильний, розважний чоловік, він, проте, і в сорок одип рік не навчився ховати свою душу за байдужою маскою, тож Лі Бартонові, його одноліткові, не важко було побачити її крізь таку прозору оболонку. І часто, коли Айда балакала з іншими жінками і мова заходила про Санні, Лі Бартон чув, як вона ласкаво про нього озивається, як хвалила його стиль гри в поло, його громадську діяльність і всі інші його чесноти й досягнення.

Отже, душевний стан Санні не був загадкою для Лі Бартона. Його кожен бачив. Але ж Айда, його дружина, з якою він так щасливо прожив дванадцять років, що сказати про неї? Він знав, що жінки, ця загадкова стать, уміють багато чого тримати в таємниці. Чи її відверта прихильність до Грендісона означає тільки відновлення давньої дитячої приязні? Чи, може, це свій чисто жіночий спосіб приховати пал серця, почуття навіть сильніше ніж те, що виразно світиться на обличчі в Санні?

Лі Бартонові було невесело. Дванадцять років життя з дружиною переконали його в тому, що вона єдина йому бажана і що немає на світі такої жінки, яка могла б змагатися з нею за його серце, душу й розум. Він не міг собі уявити, щоб якась інша жінка зуміла відвернути його від Айди, а надто перевершити її в хисті завжди й у всьому подобатись йому.

Чи не буде це, тривожно питав він себе, як усі закохані чоловіки, її перший роман? Лі Бартона весь час мучило це питання, і на подив споважнілих молодиків середнього віку — своїх партнерів у покері, а також на радість дам, що пильно стежили за ним на проханих обідах, — він почав пити коньяк замість помаранчевого соку, підвищувати ставки в покері, вечорами безоглядно гнати машину дорогами Палі та мису Даймонду, а перед другим сніданком чи перед обідом випивати більше, ніж годилося б, коктейлів та віскі.

Протягом їхнього спільного життя Айда ставилась досить поблажливо до його гри в карти. І він звик до цього. Але тепер, коли він почав сумніватися в ній, йому здавалося, що вона рада, аби він сів до карт. Натомість він зауважив, що Санні Грендісон перестав бувати там, де грали в бридж і в покер. Начебто не мав часу. Але що ж той Санні робив, коли він, Лі Бартон, грав у карти? Невже просиджував цілі вечори на засіданнях комітетів та управ? Лі Бартон вирішив перевірити. І легко дізнався, що Санні звичайно буває в цей час там, де Айда Бартон, — на танцях, обідах, купаннях при місяці; а того дня, коли він, пославшись на невідкладні справи, відмовився від бриджа з Лі, Ленгорном Джонсом і Джеком Голстайном у Тихоокеанському клубі, — того самого дня він грав у бридж у Дори Найлз з трьома жінками, і одною з них була Айда.

Якось надвечір Лі Бартон, вертаючись із Пірл-Харбора, де він оглядав будівництво сухого доку, увімкнув третю швидкість, щоб устигнути переодягтися на обід, і перегнав машину Санні; єдиним пасажиром у тій машині була Айда. А через тиждень, протягом якого Лі Бартон жодного разу не грав у карти, він об одинадцятій годині приїхав з обіду в Університетському клубі, де були самі чоловіки, а відразу по тому вернулася й Айда з вечері й танців у Елстонів. І привіз її додому Санні. Вони сказали, що спершу відвезли майора Френкліна з дружиною до Форту Шефтер у другому кінці міста, за кілька миль від берега.

Зрештою Лі Бартон був тільки людиною і як людина в душі тяжко мучився, хоч у товаристві ставився до Санні якнайприязніше. Навіть Айді було невтямки, що він страждає; вона й далі жила весело і безтурботно, не відчуваючи ніякої тривоги, хіба тільки трохи дивувалася, що її чоловік п'є так багато коктейлів перед обідом.

Їй здавалося, що вона, як і досі, бачить його наскрізь, а насправді він приховував від неї свою муку і довгі стовпчики своєрідної бухгалтерської книги, яку він день і ніч подумки складав, пробуючи вивести з них баланс. В одному стовпчику були безперечні й щирі вияви її кохання, турботи про нього, численні випадки, коли вона заспокоювала його, питала в нього поради й слухалась її. В другому, який усе швидше ріс, були слова і вчинки, які він несамохіть зараховував до підозрілих. Чи вони такі, як здаються? Чи за ними не сховано обману, хай навіть мимовільного? До третього, найдовшого стопчика, найважливішого з погляду людського серця, він заводив усе, що безпосередньо чи посередньо стосувалося його дружини й Санні Грендісона. Лі Бартон не навмисне провадив цю бухгалтерію. Він просто не міг нічого з собою вдіяти. Йому не хотілося цього робити, але він звик до ладу, і факти самі, машинально, додавалися кожен у відповідний стовпчик.

У його збудженій уяві звичайні дрібниці набували величезної ваги, хоч деколи він сам розумів, що то перебільшення. Нарешті він удався до Макілвейна, якому зробив колись велику послугу. Макілвейн був начальником бюро розшуку.

— Чи Санні Грендісон упадає за жінками? — запитав його Бартон.

Макілвейн нічого не відповів.

— Отже, упадає, — зробив висновок Бартон.

Начальник бюро розшуку знову нічого не сказав.

Невдовзі після того Лі Бартон отримав писане донесення, яке він відразу ж знищив, мов вибухівку. Підсумок був такий: Санні Грендісон поводився непогано, але й не бездоганно ці десять років, відколи загинула його дружина. У високих колах Гонолулу їхній шлюб викликав багато розмов, бо вони були шалено закохані не тільки до весілля, а й після нього, аж до трагічної смерті дружини, коли вона разом з конем упала зі стежки Нагі-ку в провалля. І ще довго по тому, писав Макілвейн, Грендісона не цікавили жінки. А як опісля що й було, то в межах пристойності: жодного натяку на якісь плітки чи скандали, тож у людей склалася думка, що він однолюб і ніколи більше не одружиться. Що ж до кількох короткочасних романів, які Макілвейн перерахував у своєму