Читати книгу - "Король стрільців"

Врешті, по короткій, як здавалося, душевній боротьбі, зрезиґнував з оглядання краєвиду і наблизився до наших грачів. Приклякнув на одно колінце, а, сурдутину з льорнеткою в кишені і капелюх «панаму» поклав на траву.

— Перепрашаю панів… Чи можна присісти на хвильку?

— Та чому ні, — бовкнув котрийсь з «тисячників», але жаден не був аж такий ласкавий, щоб споглянути на кібіца.

Добродій присунувся ближче і сів, — одною половинкою вже на коці, другою ще на траві. Справді хвильку лише сидів мовчки, прислухаючись, як хлопці ліцитували «тисячку», а коли обидва сказали «пас», він послинив пальці і нервово, по-картограйськи, засукав жмені.

— Вибачайте, сказав, панове, але що це за гра?.. То старі бабці грають таке щось. Може б, ми так, прошу панів, зашпіляли щось коротке?..

Ну, то вже інша справа. Коли кібіц виявляє охоту присісти до карт і пропонує коротку гру, тоді таким гостем варто поцікавитись. Пан Макс глипнув на пана Тоська, а пан Тосько на пана Макса, подавши один одному якийсь їм тільки зрозумілий знак.

— То що, Тоську, як мислиш? Приймаємо цього пана до товариства?

— А чому ні? Гостям раді.

Добродій рвучко підірвався і сів, цим разом уже цілою парсуною на коці, швиденько зсунув із рамен шлейки, розіпняв під бородою «метелика». Послинив пальці, вхопив колоду карт і став мішати їх з такою блискавковою швидкістю, що карти просто прискали в його пальцях, ніби кульки з кулемета.

— А що заграємо, прошу панів? Може, фербля?

— Чуєш, Тоську? Пан добродій пропонують фербелицю.

— Файно є. Прошу дуже.

Мій неоцінений пан інструктор тому так чемно допитувався, що можна заграти, бо в нього самого не було цента при душі, але він знав, що колежка має в кишені п’ять злотих на залізничний квиток до Чорного Острова, куди вибирався на вакації до брата-священика. Тож всяка гра, довга чи коротка, могла тут заіснувати при такій умові, що колежка позичить йому «на візо». А потім — «якось то воно буде», як писав Остап Вишня.

— Тоську, розміняєш мені десять злотих? — пан Макс сягнув по калитку, але не дуже квапився витягати її з кишені.

— Ой, ні, здається, не буду мати, — Тосько встромив носа у свій портфель і заткав рота, щоб не порскнути сміхом.

— То мусиш позичити мені пару центів, бо я не маю дрібних.

— О, як мус, то з охотою.

Хлопці розумілися, як лисі коні. Вони теж мали свою систему гри з такими фраєрами: на початку злегка їх «підпускали», тобто навмисне програвали малі взятки, коли ще в банку не було нічого, щоб додати гостеві «райца», а потім, несподівано, рубнути його по крижах, коли вже назбирається більша «пуля». Система стара, як світ, і не дуже скомплікована, проте жлоби натиналися на ній.

Так і натявся добродій з льорнеткою…

Взагалі, цим разом, трапився їм якийсь кумедний партнер: гарячий, пристрасний, а при тому розсіяний, як поет-молодомузець. По тому, як він спритно мішав карти, можна було здогадуватись, що хлоп має неабияку практику в картографічному секторі; а проте він якось не помічав, що пан Макс і його колежка користувались під час гри загально знаною в картярському світі мімічною сиґналізацією: очима, бровами, губами тощо. Він, як то кажуть, увесь сидів у своїх картах, вп’яливши носа в «образки», наче сорока в кістку. Втім, мабуть, був теж трохи присліпкуватий.

Про всякий випадок хлопці зразу попросили його ввічливо, щоб скинув із рукавів сорочки закопчені маншети.

— То вам буде заваджати. Без маншетів вигідніше, — дораджував пан Макс.

— Ще вам залетить у рукав дама чи король, і потім не знати, де їх шукати, — добавив Тосько з невинною міною.

Добродій зрозумів недвозначний натяк, і його блискучий череп, прикритий чотирьома волосками, і бліда маска акцизника зарожевілись.

— Прошу панів, ви хіба не підозріваєте мене, що я теє?.. — прошепотів із тихим жалем і докором, відпинаючи маншети.

— Ні, ні, абсолютно! — запевнили хлопці однодушно.

Ну, і взяли дядька в обертаси?

Тут прийдеться включити в хід оповідання короткий «опис природи», бо він тісно в’яжеться з дальшою акцією. В природі, між іншим, як каже народня пісня, сідав на землю тихесенький вечір, і чим раз довші тіні падали на «шкарпи» від телеграфічних стовпів, як теж від кожної присутньої на ляндшафті деревини. А де впала на траву латка тіні, там зараз холоднішало і гусяча скірка вискакувала на голому тілі, що й примушувало заживаючих сонячні купелі і закохані пари тягнути свої коци і все манаття подальше від шкарпу, де ще сонечко оперувало.

Втім, дехто передбачливий одягався і збирався у свояси. Не зраджу вам тут жадної таємниці, коли скажу, що вечірньою порою, як сутінки й сизі тумани розстелялись по корчах, «шкарпів» не можна було зарахувати до безпечних закутин нашої парафії: тудою саме верталися з роботи в цегельнях і на будовах сихівські і давидівські батяри, а ці джентлмени мали деякі нехороші навики. Як застукали тебе в корчах поодинці, чи, непричком, з дівчиною, ну, то дай Боже здоров’я, краще про це і не згадувати!

Наші грачі, тим часом, лупили фербля, аж гуділо. Вправді на їхній коц впала теж лабата тінь від розквітлої акації, і вечірній холодець став добиратись їм до кісточок, але в своєму картограйському розпалі, вони, розуміється, на це не зважали.

Перший почув зимну росу на голих