Читати книгу - "Звіяні Вітром (том 1)"

- То принеси, поки накопаєш ямсу. І ще, Порку… Я… Я так знесиліла… Чи нема в пивгіиці трохи вина, нехай і з ожини?

- Ой міс Скарлет, до пивниці вони першим чином кинулись.

Раптом її занудило - голод, безсонна ніч, виснаження й страшна новина - все це разом навалилось на неї, і голова пішла обертом, аж вона мусила вхопитися за різьблену спинку канапи.

- Вина нема,- глухувато промовила Скарлет, і перед очима в неї постали нескінченні ряди пляшок у пивниці. Але нараз пам’ять її ожила.

- Порку, а оте кукурудзяне віскі в дубовому барильці, що тато закопав під альтанкою?

Ще раз подоба усмішки - радісної і шанобливої - освітила чорне лице.

- А ви ж і пронюішшва, міс Скарлет! Я й забув про те барильце. Але, міс Скарлет, це віскі негодяще. Воно ж і року ще не простояло. Та й те, що віскі - таки не для леді.

Ну й тумаки ці негри! Поки їм не розтовкмачиш, нізащо не здогадаються. А янкі ще надумали їх звільняти!

- Але для цієї леді й для тата воно якраз годиться. Сходи, Порку, швиденько відкопай барильце й принеси дві склянки, трохи м’яти та цукру, я приготую напій.

Поркове обличчя прибрало докірливого виразу.

- Міс Скарлет, хіба ви не знаєте, що в нас давно вже нема ніякого цукру. А м’яту їхні коні поїли, склянки ж вони самі перетолочили.

“Якщо він ще раз скаже “вони”, я заверещу. Я більше не можу”,- подумала вона, а вголос наказала:

- Та годі вже, сходи й принеси віскі, і не барись. Ми вип’ємо й таке.- І коли він обернувся йти, докинула: - Стривай, Порку. Так багато роботи, що я не можу й з думками зібратися… Ага, ось це. Я привела додому коня й корову, і корова дуже мучиться, її треба подоїти, а коня розпрягти й дати йому води. Скажеш Мамці, щоб запорала корову. Щоб якось уже дала їй раду. Дитина міс Мелані помре, якщо не буде чим її годувати, а у…

- Міс Меллі… вона не може?..- Порк з делікатності урвав на півслові.

- У міс Мелані нема молока.- Боже милий, та мама зімліла б, якби почула такі слова з її уст!

- Ну, тоді, міс Скарлет, моя Ділсі зможе годувати дитятко міс Меллі. Моя Ділсі оце недавно розродилася, і молока у неї стане на двох.

- То в тебе знову дитина, Порку?

Діти, діти, діти. І нащо Бог плодить стільки дітей? Хоча ні, це не Бог. Це дурні люди їх плодять.

- Атож, мем, такий опецькуватий чорний хлопчик. Він…

- Тоді скажи Ділсі, нехай не морочиться дівчатами, я сама їх догляну. А вона хай погодує немовля міс Мелані й зробить що може для неї самої. І скажеш Мамці запорати корову, а цього бідного коня ти вже сам одведи на стайню.

- Стайні нема, міс Скарлет. Вони порубали її на ба гаття.

- Не тороч мені більше, що “вони” те зробили й те. Скажи Ділсі, нехай подбає про них. А сам сходи відкопай віскі та набери ямсу.

- Але ж як його потемки копати, міс Скарлет?

- Відколи скіпку від дровеняки, ти що, сам не здогадаєшся?

- Так нема ніяких дровеняк. Вони…

- Зроби як-небудь… Сам придумай як. Але принеси, що тобі сказано, і не барись. Іди вже.

Голос її звучав тепер гостріше, ніж спершу, і Порк чимхутчій забрався з кімнати, а Скарлет лишилася сама з Джералдом. Вона лагідно поплескала його по коліну. Він дуже схуд, а мав же такі міцні стегна завдяки звичці їздити верхи! Треба чимось його відвернути від цієї апатії. Тільки не розпитувати про маму. Нехай уже пізніше, зараз у неї нема для цього сили.

- А як це вони не спалили Тари?

Джералд подивився на Скарлет так, наче не розчув її запитання, і вона запитала вдруге.

- Як це?..- почав він і затнувся.- Та у них тут був штаб.

- Штаб янкі?.. В нашому домі?

У неї з’явилось таке відчуття, немов рідні їй стіни опоганено. Цей дім священний, бо тут жила Елл єн, і в ньому ці заброди… ці…

- А так, штаб їхній, дочко. Спершу, коли вони ще не прийшли сюди, ми побачили, як куриться дім за річкою, там, де Дванадцять Дубів. Але на той час Душка й міс Індія вже вибралися звідти із кількома своїми неграми, тож ми за них не журились. Ну, а ми не могли виїхати. Дівчата були такі хворі… і твоя мати… що ми просто не могли. Наші негри порозбігалися хто й зна куди. Покрали фургони, мулів. Мамка, Ділсі й Порк - ці не розбіглись. Дівчата і твоя мати… вони були в такому стані, що їх не можна було везти в дорогу.

- Так, так.- Аби тільки він не згадував про маму! Хай говорить про що завгодно, тільки не про неї. Хоч би й про те, що сам генерал Шерман влаштував собі штаб-квартиру з маминого кабін етика! Тільки не про маму.

- Янкі посувались на Джонсборо, щоб перетяти залізницю. Вони підійшли дорогою від річки… Тисячі й тисячі їх, гармати й коні, тисячі… А я зустрів їх на порозі.

“О, хоробрий коротун Джералд!” - подумала Скарлет, проймаючись гордістю: Джералд вийшов на поріг власного дому назустріч ворогові, наче мав за плечима ціле військо.

- Вони сказали мені забиратися, бо спалюватимуть будинок. А я їм сказав, що вони спалять його хіба зі мною разом. Ми не могли звідси піти… дівчата, твоя мати… вони були…

- А далі? - І конче треба йому раз у раз повертатися до Еллен!

- Я сказав їм, що в домі хворі, що у нас тиф… Що хворих не можна займати, бо помруть. І що вони можуть палити дім разом з нами. Але я сам і без того не хотів вибиратися звідси… покидати Тару…

Голос його стишився й завмер, невидющий погляд обвів стіни, і Скарлет усе зрозуміла. За плечима у нього була ціла громада його ірландських предків, людей, що помирали за свої вбогі клапті землі, що боролися до останнього, але не покидали своїх домівок, в яких вони жили, працювали, любили й народжували синів.

- Я сказав, що нехай спалюють дім разом з трьома напівживими жінками. Але ми звідси не підемо. їхній юний офіцер… він виявився джентльменом.

- Янкі -