Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

Кожен із нас поводиться по-різному з тим, хто стоїть вище і нижче від нас. На цьому тримається світ. Ієрархія ця десь глибоко в нас сидить. Я, гніваючись, не раз повчав Якова — якщо він, звісно, хотів мене слухати, — щоб він тримався суворо й достойно і ні перед ким не гнув шиї. Чув я, як одного разу Молівда сказав йому: «Таж більшість тих вельможних панів — ідіоти».

Після цих відвідин Молівда розповів, що Радзивілл роками тримав у неволі своїх дружину й дітей, на самому хлібі й воді, в тісній кімнатці. Аж доки родина не вирішила покласти цьому край і не домоглася в короля, аби той визнав його божевільним. Ось через що зараз Радзивілл перебуває під домашнім арештом у Слуцьку. Кажуть, ніби в нього — цілий гарем з викрадених дівчат і полонянок, викуплених у турків. Місцеві селяни шепочуться, ніби він бере в них кров, із якої робить еліксир вічної молодості. Якщо це так, мабуть, той еліксир не діє, бо виглядав той чоловік старшим за свій вік. Багато в нього було гріхів на совісті: напади на подорожніх, грабунки сусідніх маєтків… Усе це він робив наче в нападах якогось шалу, але тепер, у цій кімнаті, аж ніяк не скидався на бандита. Згода, обличчя не надто красиве, але ж за потворним обличчям не завжди криється зла душа.

Корчмар подав горілку та їжу, але гість навіть не торкнувся частунку, пояснивши, що його не раз труїли. Просив не ображатися через це, бо за привітністю часто ховаються недобрі наміри. Він сидів з нами до світанку, і дехто з нас, досить надивувавшись гостем, почав було придрімувати. А він приндився знанням кількох мов, зокрема умінням вільно читати й писати гебрайською. Зізнався також, що хотів би офіційно перейти на юдейську віру, але боїться.

— У Вільні, — розповів він, — рівно десять років тому спалили на вогнищі такого перекинчика. Був то нерозумний Валентій Потоцький, який у Амстердамі щиро і всім серцем прийняв віру Мойсеєву, а прибувши назад до Польщі, відмовився повернутися в лоно Церкви. Його катували і врешті-решт спалили. Я сам бачив у Вільні його могилу. Знаю, що євреї його шанують, але життя йому ніхто не поверне.

— Не буде нам із нього користі, — сказав Яків, коли Радзивілл пішов. Потягнувся й голосно позіхнув.

Ми всі заснули просто за столом, а вранці час був вирушати до Любліна.

Про сумні події в Любліні

Через два дні, коли ми в’їжджали на передмістя Любліна, яке називають Калінівщизною, у нас зненацька полетів град каміння. Сила ударів була такою, що каменюки проламували стіни й дверцята екіпажа, пробивали дах. Оскільки я сидів поруч із Яковом, то прикрив його собою — сам не знаю чому. Тож я таки дістав прочуханки, але не від тих, що закидали нас камінням, а від Якова — він скинув мене з люттю. Добре, що наш екіпаж був оточений вісьмома озброєними вершниками: вони, вирвані з дрімоти, вийняли шаблі та спробували розігнати ту сільську галайстру. Але з-за хат, із бічних вулиць прибігали інші з вилами та палицями. Якась міцна жіночка прийшла з кошиком болота і влучно шпурляла його просто в карету. Почався справжній, хоч і безладний бій. Ці євреї з передмістя, втім, наробили більше галасу, ніж шкоди. Було то якесь недолуге збіговисько, яке врешті-решт кинулося врозтіч, побачивши солдатів з міської сторожі: їх привели Молівда і Криса, які помчали до міста по допомогу.

До втоми від попередньої ночі додалися смуток і біль, спричинені цим нападом. Багато кого з нас було поранено, мені розсікли брову і набили велику ґулю на голові (відтоді мені часто докучають головні болі). Так ми й дісталися до Любліна. Проте найгірше трапилося ввечері, коли ми завдяки старанням Молівди та Коссаковської вже відпочивали в палаці воєводи. Виявилося, що ребе Мордке захворів, і недуга його була дуже схожою на ту, від якої помирали люди у Львові. Ми поклали його до окремої кімнати, але він не хотів лежати і запевняв нас, що здоровий. Коли хтось сахався хворого, Яків велів йому сідати поряд і сам дбав про ребе Мордке, подаючи воду. Старенький марнів на очах.

Гершеле, що вмів по-жіночому спритно й делікатно піклуватися про інших, зайнявся недужим. Я бігав Любліном, шукаючи бульйону та курячої грудинки. Ребе Мордке, попри хворобу, дуже хотів побачити Люблін — тут він учився замолоду, і з цим містом у нього було пов’язано чимало спогадів. Тож ми з Гершеле повели його до міста, обережно провадячи вулицями аж до єврейського кладовища, де спочивав його вчитель. Коли ми йшли поміж могилами, ребе Мордке вказав на красивий нещодавно збудований склеп і сказав: «Оцей мені подобається. Такий хочу мати».

Ми насварили його тоді й посміялися — не час нам думати про могили. Бо ж смерть не має над нами влади. Так із запалом і сльозами на очах твердив Гершеле. Про себе ж можу одне сказати: я ніколи в те не вірив. А Гершеле — так, та й багато наших теж. А може, і я вірив? Уже не пригадаю. Повертаючись до палацу, ми вже майже несли знесиленого ребе Мордке.

Тієї ночі ми сиділи біля старого в палаці воєводи — занедбаному, вологому і брудному. Тиньк порепався від вогкості, крізь шпари у вікнах задував вітер. Ми бігали на кухню по гарячу воду, але кривавий пронос не минав, і ребе Мордке слабнув на очах. Він попросив запалити йому люльку, але вже не міг її курити, просто тримав у руках, і дедалі слабший жар грів йому змерзлі пальці. Всі крадькома позирали на Якова: що він скаже. Та й сам ребе Мордке поглядав на нього: чи не врятує Яків його від смерті? Адже ребе Мордке був його найвірнішим довголітнім адептом, ще з часів сонячної Смирни, пропахлих морем Салонік. Не може ж він, охрещений, померти!

Наступної ночі Яків вийшов сам на мокре подвір’я, не було його зо дві години, повернувся змерзлий, блідий і впав на ліжко. Я був біля нього.

— Куди ти зник? Ребе Мордке помирає, — сказав я докірливо.

— Я не зміг його перемогти, — сказав він ніби собі, але я його добре почув. Я та Іцек Миньковецький, який вже злякався, чи Якова, бува, не викрали.

— Про кого ти говориш?! — крикнув я до нього. — З ким ти змагався? Хто тут був? Адже замкова сторожа повсюди.

— Сам