Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

Під ранок ребе Мордке помер. Ми, занімілі, сиділи біля нього до полудня. Гершеле почав дивно сміятися, казав, що саме так воно й відбувається: спершу помираєш, а потім оживаєш. Що смерть мусить ненадовго прийти, бо інакше ніхто не вірив би у воскресіння. І невідомо було б, хто з людей безсмертний. «Дурень ти», — злісно сказав я йому. Тепер шкодую. Бо він аж ніяк не був дурнем. Я й сам не міг повірити, що все це відбувається насправді, гадав, що зараз станеться щось виняткове, бо й час, у який ми живемо, особливий. І самі ми — особливі. Яків тим часом вештався, як непритомний, зі спітнілим чолом, з-під ледь прикритих повік лилося якесь темне світло. Він майже весь час мовчав, і я збагнув, що над нами борються великі сили, темні та найсвітліші, ніби на небі перед грозою, коли чорні хмари затуляють сонце й блакить. Мені вже здавалося, що я чую якийсь скрегіт, якийсь низький, похмурий гул. Мій погляд помандрував слідом за цим шумом, і я побачив нас, зібраних довкола смертного ложа ребе Мордке, пригнічених, з плачем на вустах. Ми були наче ті хлібні фігурки з Хаїноі гри — смішні й неоковирні.

Ми не перемогли смерть. Цього разу — ні.

Третього дня був урочистий похорон. Ми винесли відкриту, як велить католицький звичай, труну й поклали її на багато прибраний віз. А позаяк містом розійшлася чутка, що був то великий єврейський мудрець, який прийшов до Христа, зібралася величезна процесія з цеховими братствами, сурмами, черницями й міщанством, яке хотіло подивитися, як вихреста ховатимуть у посвяченій землі. Люди чомусь дуже плакали, хоч не були знайомі з небіжчиком, та й не знали до ладу, ким він був. Коли у фарній церкві[135] місцевий єпископ виголошував проповідь, плакали всі присутні, адже багато разів звучало слово «марнота», а воно — ще гірше, ніж «смерть». І я плакав, бо охопив мене жаль великий і споконвічний, і зміг я нарешті оплакати свою донечку і всіх своїх померлих.

Пригадую, Гершеле запитав мене, що означає те «марнота». «Гарно», — сказав він.

Марнота — це тоді, коли будуєш на піску, коли ситом черпаєш воду, коли тяжко зароблена копійка виявляється фальшивою. Коли всі зусилля — даремні. Так я йому пояснив.

Коли ми виходили з костелу, надворі було похмуро, сльотаво. Вітер здіймав із землі заболочене золоте листя; воно нападало на нас, ніби якийсь чудний різновид кажанів. І я, завжди такий чутливий до знаків, які дає нам Бог, тоді не зрозумів, що це означає. Побачив, як Яків плаче, і ця картина вразила мене так сильно, що мої ноги підігнулися і я не міг далі йти. Я ніколи не бачив його в сльозах.

Коли ми поверталися додому з похорону, Яків наказав нам узяти довгі поли наших турецьких плащів і тримати їх так, наче це крила. Так ми й зробили. Ми думали лише про ті крила, попри смуток і крижаний дощ, який шмагав наші щоки. Вперто йшли, як сліпі, за плащем Якова, і кожен хотів потримати його хоча б мить, тож ми змінювали один одного цілу дорогу з кладовища до палацу. Перехожі розступалися перед нами, чудернацькими, наче комахи. Людьми з очима, повними сліз. «Хто це?» — шепотіли вони, коли ми вузькими вуличками міста крокували до палацу, тримаючись за плащ Якова. Що більше вони нам дивувалися, що зачудованіше на нас дивилися, то краще було. Нас відокремлювали від них наш розпач, наша скорбота. Ми знов були іншими. Так і мало бути. У тому, що ти чужий, є якась радість, привабливість. Це — наче ласощі. Добре воно: не розуміти мови, не знати звичаїв, блукати, як дух, серед інших — далеких, незбагненних. Тоді прокидається особлива мудрість: уміння здогадуватися, ловити неочевидне. Прокидаються кмітливість і уважність. Чужий віднаходить особливий кут зору і хоч-не-хоч стає своєрідним мудрецем. Хто переконав нас, що бути своїм — так добре і зручно? Лише чужий по-справжньому розуміє, яким є світ.

Наступного дня після похорону ребе Мордке помер Гершеле. Тихо і швидко, як кролик. Яків зачинився у своїй кімнаті й не виходив два дні. Ми не знали, що робити. Я шкрябав у двері й просив, щоб він хоча б подав голос. Я знав, що він любив Гершеле по-особливому, як люблять дружину, хоч він був звичайним добрим хлопцем.

Під час похорону Яків підійшов просто до вівтаря, став там навколішки і раптом на повен голос почав співати «Signor Mostro abascharo», тобто «Господь наш сходить», — пісню, яку співають у миті тривоги. До нього відразу приєдналися наші потужні голоси, ми стали навколішки позаду нього. Останні слова потонули у схлипі, і хтось із нас, здається, Матушевський, почав нашу святу пісню, «Іґадель»:

І проллє Месія світло Твого Царства

На люд покривджений, нещасний, гнаний,

Ти пануватимеш вовік, опоро наша.

«Non aj otro commemetu», себто «Немає нікого, крім Тебе», — додав Яків давньою мовою.

Наші скорботні голоси наповнювали костел, здіймалися під саме склепіння й поверталися десятками відлунь, наче ціла армія співала тією мовою, якої ніхто тут не знав і в якій бриніли звуки з іншого світу. Мені згадалися Смирна, порт, солоне морське повітря, запахло спеціями, які тут, у Любліні, нікому й не снилися. Костел немовби завмер від подиву, навіть пломені свічок перестали тремтіти. Монах, який щойно порядкував квіти в бічному вівтарі, тепер стояв біля колони й дивився на нас, як на духів. Про всяк випадок непомітно перехрестився.

Нарешті так гучно, що аж, здавалося, дрижали кольорові скельця у вітражах, ми молилися гебрайською, щоб Бог простяг нам свою десницю в чужому краї, краї Ісава. Нам, дітям Якова, загубленим у тумані, дощі та цій страшній осені 1759 року; осені, після якої мала настати ще страшніша зима. І зрозумів я дещо того вечора. Що робимо ми перший крок у безодню.

Наступного дня після похорону Яків із Молівдою вирушили до Варшави. Ми ж, усі решта, залишилися в Любліні, позаяк Криса подав до суду скаргу про напад і побиття й зажадав від місцевої єврейської громади чималого відшкодування. А оскільки всі були на нашому боці, суд мав відбутися швидко і для нас успішно. Мене це не надто хвилювало. Я приходив до люблінських костелів, сідав на лаву і думав.

Найбільше я роздумував про Шехіну. Відчував, що в цей страшний час вона виходить із темряви, мечеться