Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"

Айзек пригнувся й поліз униз, до дворика. З відкритого люка піднімалися нудотні випари.

Лемюель дивився на нього, не вірячи.

— Допоможи! — крикнув він. — Джаббере, блядь, ні, ні, не кидай мене! Поможи!

Він калатав руками, немов розгублене дитя, ламав нігті, здирав пальці, намагаючись видертися по стіні, підтягуючи непридатні ноги. Айзека пік страшний сором, він розумів, що нічого не може зробити, що немає часу спускатися за ним, какти вже геть поряд, що він умер би від ран, навіть якби Айзек спробував витягти його на стіну. Розумів і те, що, попри все, останньою думкою Лемюеля буде думка про Айзекову зраду.

Щезнувши за громаддям битої цегли й бетону, Айзек почув крики Лемюеля, до якого дійшли какти.

— Він тут ні при чому! — закричав Айзек від горя й люті.

Пенджфінчесс з кам’яним обличчям полізла в пащу люка.

— Він ні в чому не винний! — кричав Айзек, відчайдушно намагаючись заглушити стогони Лемюеля. Дерхан, бліда, заюшена кров’ю від рани у вусі, плигнула вслід за водяницею.

— Ану пустіть його, паскуди, виблядки срані, тупі зелені виродки! — верещав Айзек, перекрикуючи какофонію жахливих охкань Лемюеля.

Яґарек уже заліз в каналізацію по плечі й міцно вчепився Айзекові в ногу, жестикулюючи, щоб той поспішав, нелюдський дзьоб люто цокотів від хвилювання.

— Він же вам допомагав... — кричав Айзек, вимучений жахіттями.

Як тільки Яґарек зник у каналізації, Айзек вхопився за край лазу й опустив туди ноги. Протиснувши свою товстеньку тушу в металевий обід, намацав рукою ляду — перед тим як щезнути з виду в підземеллі треба було опустити кришку.

Лемюель не припиняв кричати від болю й страху. З-за стіни долітали звірячі вигуки нажаханих, але тріумфуючих кактів, що карали незваного гостя.

«Це припиниться, — гарячково билася думка, доки Айзек спускався. — Вони налякані, розгублені, вони просто не знають, що відбувається. У будь-яку мить шакрі, чи ніж, чи куля в голову закінчить це все. Їм нема резону залишати його в живих. Вони уб’ють Лема, бо гадають, що він заодно з нетлями. Просто очистять Оранжерею від чужих, припинять це. Вони панікують, вони не кати, — думав він, — просто хочуть припинити ці жахіття... І в будь-яку секунду покладуть цьому кінець», — безнадійно заспокоював себе Айзек.

Проте Лемюелеві страшні зойки не припинилися й тоді, коли Айзек сховавсь у смердючій темряві каналізації, закривши над головою металеву ляду. Але й туди проникали слабкі, немилосердні відзвуки, поки Айзек брів смердючим потоком теплих фекальних вод за вцілілими товаришами. Йому здавалося, він чує їх крізь скрапування, хлюпання води, уздовж склепінь забутих борозен-каналів, поза Оранжереєю, у відносно безпечному череві нічного міста.

Вони ще довго, довго не вщухали.

Немислима ніч. Ми можемо тільки бігти. Тікати від побаченого й хрипіти, мов змилені тварини. Жах, відраза й сумбур чужих емоцій чіпляються за нас, уповільнюють біг. Струсити їх не вдається.

Ми видираємося звивистим шляхом з підземелля назовні й опиняємось у хатині біля залізниці. Спека неможлива, та ми тремтимо, безмовно киваючи услід стукоту потягів, від яких дрижать благенькі стіни. Дивимося змучено одне на одного.

Окрім Айзека. Той не дивиться нікуди.

Може, я сплю? А інші? Бува, на мене находить заціпеніння — і в голові пусто, і я не можу ні бачити, ні думати. Можливо, ці фуги, ці надтріснуті миті і є сон. Сон в оновленому місті. Можливо, це єдине, на що нам лишається сподіватися.

Ніхто не ронить ні звуку.

Першою говорить водяниця Пенджфінчесс. Починає тихо, мурмочучи щось заледве подібне до слів. Вона звертається до нас. Сидить, зіпершись плечима на стіну, розкинувши товсті стегна. Уздовж тіла обкручується бездумна ундина, обмиває водяниці одяг, зволожує шкіру.

Вона розповідає нам про Седраха й Танселла. Трійця познайомилася під час якогось непевного епізоду, котрий вона дещо прикрасила, чергової ескапади найманців у Теші, Місті Повзкої Рідини. Звідтоді вони пробули разом сім років.

Віконце нашої халупи обрамлене зубатими уламками вцяткованої мухами шиби. На світанку вони марно чіпляються за сонячні відблиски. Пенджфінчесс, сидячи під косим променем тьмяного світла, стиха бубонить про часи, коли були ще живими нині покійні товариші: про браконьєрство в Червивій Глушині, крадіжки в Неовадані, чорну археологію в Рагамольських лісах і степах.

Їхній союз ніколи не був рівноцінним, провадила далі вона. Завжди спочатку вона, а потім Танселл із Седрахом. Ті двоє знайшли у своїй дружбі якийсь спокійний міцний зв’язок, в який вона не могла й не хотіла втручатися.

Танселл збожеволів від горя під кінець, вибухнув бездумною, зболеною тавматургічною енергією. Однак вона додає, що його розум був чистий, він учинив би так у будь-якому разі.

Тож вона тепер знову сама.

Її сповідь закінчується. Вимагає відповіді, немов яка ритуальна літургія.

Її погляд ковзає повз охопленого горем Айзека до мене й Дерхан.

Ми не можемо нічим допомогти.

Дерхан сумно хитає головою, мовчить.

Я силкуюся щось сказати. Відкриваю дзьоба, й у горлі піднімається історія мого злочину, моєї кари й вигнання. Вона ось-ось виллється з нього, ось-ось просочиться крізь тріщину мовчання.

Але я стримуюсь. Це тут ні до чого. Історія не для цього вечора.

Здавалося б, історія Пенджфінчесс — історія егоїзму й грабунків, а все ж дзвеніла прощальною промовою за полеглими товаришами. Історію ж мого егоїзму й вигнання не перекладеш на інші рейки. Це була й буде ница сповідь про ниці речі. Я замовкаю.

Однак тоді, коли ми вже готові обійтися без слів — і хай буде, що буде, раптом підводить голову Айзек і починає говорити.

Спершу просить їжі й води, яких у нас нема. Його зіниці поволі звужуються, і він вже починає розмовляти, як розумна істота. З болем він описує побачені смерті.

Розповідає про Ткача, танцюючого безумного бога, і його битву з нетлями, про знищені яйця, дивне наспівне красномовство нашого несподіваного й ненадійного захисника. Айзек холодно й чітко розповідає про Раду Конструктів, що їй треба і чим вона може стати (а Пенджфінчесс шумно глитає слину, її булькаті очі вибалушуються ще більше, коли вона дізнається про те, що трапилося з конструктами на міському сміттєзвалищі).

І він говорить усе більше й більше. Розповідає про плани. Голос твердне. Щось у ньому дійшло кінця, можливо, покірна терплячість, яка вмерла