Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"

Він говорить про зради, на які відповідали зрадами, про математику й брехню, тавматургію, мрії і крилатих істот. Тлумачить теорії. Заговорює зі мною про політ, про те, що я й забув, що міг колись отримати. І я хочу цього знову, коли він згадує про нього, хочу всім єством.

Поки сонце, немов млявий, спітнілий чоловік, повзе до найвищої точки неба, ми, залишки, потолоч, перевіряємо вцілілу зброю, речі, записи та наші історії.

Де й узявся запас сил. Немов крізь туманну завісу ми вирішуємо, що робити далі. Я туго намотую навколо руки батіг і заточую лезо. Дерхан чистить пістолі й перешіптується з Айзеком. Пенджфінчесс сидить під стіною й хитає головою. Вона попереджає, що піде від нас і ніщо не змусить її залишитися. Трохи поспить і попрощається з усіма, так вона каже.

Айзек знизує плечима. Витягає з-під завалів сміття приховані раніше машини. Він дістає з-за пазухи стоси мокрих від поту, брудних, майже нерозбірливих папірців.

Ми беремося за роботу, Айзек — ревніше від усіх, несамовито вимальовує карлючки.

Декілька годин він бурмоче клятви й прокляття, обережно радіє з чергового прориву. Урешті він підводить очі й каже, що нічого не вийде. Потрібен об’єкт для фокусування.

Минає ще година-дві, і він знову підводить голову, і все ще потрібен цей об’єкт.

І каже нам, що необхідно зробити.

Тиша. А потім ми сперечаємося. Швидко. Схвильовано. Висуваємо кандидатів і відкидаємо їх. Критерії відбору збивають з пантелику — ми обираємо приреченого чи проклятого? Старого чи негідного? Хіба ми судді?

Наша мораль стає поквапною, скрадливою.

Та день хилиться до вечора, і треба вибирати.

Рішуче стиснувши губи, попри тугу, Дерхан готується йти. Їй випало жахливе завдання.

Вона бере всі гроші, що є, навіть мої останні золоті самородки. Відчищає зі себе бруд міських підземель, змінює свою випадкову машкару — тепер вона лише вбогий волоцюга. Виходить на полювання за тим, що нам потрібно.

Надворі темніє. Айзек все ще трудиться. Кожен міліметр тих нечисленних аркушів паперу, що в нього є, заповнюють крихітні цифри й рівняння.

Густе сонце підсвічує мазки хмар. Небо сіріє — наближаються сутінки.

Жоден із нас не боїться врожаю снів, які принесе ця ніч.

Частина VII

Криза

Розділ сорок шостий

По всьому місту згасли ліхтарі, й над Іржею зійшло сонце. Воно осяяло силует крихітної баржі, лише трішки більшої за пліт, яка похитувалась на прохолодних хвилях.

Це було одне із численних суден, що заповнювали річки-сестри Нового Кробузона. Покинуті гнити у воді, каркаси старих човнів дрейфували за течією, упівсили смикаючи забуті якорі. У серці Нового Кробузона їх було чимало, і місцеві робітники під’юджували одне одного до них допливти або піднятися старими канатами, які невідь для чого ті судна утримували. Деяких вони уникали через поголос, що там жили чудовиська — потопельники, котрі ніяк не могли змиритися з тим, що померли, навіть гниючи.

Це судно було наполовину вкрите древньою затвердлою тканиною, що смерділа нафтою, гниллю й мастилом. Крізь стару дерев’яну шкіру човна просочувалась річкова вода.

Схований у затінку брезенту, Айзек лежав і дивився на швидкоплинні хмари. Він був голий і зовсім не ворушився.

Він уже лежав тут довгенько. Раніше Яґарек підійшов із ним до краю річки. До того вони вже годину пробиралися крізь неспокійне місто, по знайомих вулицях Борсукової Драговини й аж до Ґідду, під залізничними коліями й повз вартові вежі, та зрештою досягли південного краю Іржавої Заплави. За три кілометри від центру міста це вже був інший світ. Низькі, тихі вулички й скромні житла, маленькі вибачливі парки, старомодні церкви й зали, офіси з фальшивими фасадами — усе це створювало какофонію архітектурних стилів.

Тут тягнулися й проспекти. В них не було нічого спільного з широкими магістралями Драглистої Діри з баньянами по краях або з вулицею Коніфер на Пустирі Кетч, відмежованою древніми соснами. І все ж на околицях Смоляної Заплави росли приземкуваті дуби й темноліси, що ховали недоліки архітектури. Айзек і Яґарек — останній знову з перемотаними ногами й головою, схованою під каптуром нещодавно вкраденого плаща, — раділи затінку розлогих крон, пробираючись до річки.

Уздовж Іржі не було скупчень промислових будівель. Фабрики, майстерні, склади й причали цяткували боки повільнішої Смоли й Великої Смоли, на яку перетворювались річки-сестри після злиття. Лише на останній парі кілометрів, де починалась Борсукова Драговина й дзюркотіли тисячі лабораторних стоків, річка ставала смердюча й підозріла.

На півночі міста, в Ґідді й Ободі, і тут, у Смоляній Заплаві, містяни могли плавати на човнах, щоб повеселитись, — немислима розвага далі на південь. Тож Айзек прийшов сюди, де ніхто не пересувався річкою, щоб виконати інструкції Ткача.

Вони знайшли маленький прохід між задніми стінами двох рядів будинків, вузенький простір, що вів до річкових хвиль. Виявилося неважким знайти покинутий човен, хоча їх тут було геть не так багато, як коло промислових берегів міста.

Покинувши Яґарека, котрий, мов застиглий жебрак, споглядав напарника з-під поношеного каптура, Айзек попрямував до води. Між ним і рікою був рядочок трави й смуга густої грязюки, тож Айзек дорогою скинув одяг, зібгавши його під рукою. Перш ніж він дістався Іржі, уже був голий у передсвітанковій імлі.

Відкинувши сумніви, він зібрався й увійшов у річку.

До човна треба було трохи пропливти по холодній воді. Він таким утішився, ба навіть розкошував у цьому відчутті — як чорна річка змивала з нього бруд каналізації та пилюку, що накопичувалася багато днів. Айзек розправив одяг, аби той плив за ним, також відмиваючись у воді.

Він переліз через борт човна; шкіра поколювала, висихаючи. Яґарека було ледь видно — той і далі нерухомо спостерігав. Айзек розклав одяг навколо себе й посунув брезент так, щоб заховатися в тіні.

Він дивився, як розвиднюється на сході, й здригнувся, коли від вітерцю шкірою побігли мурашки.

— Ось і я, — пробурмотів він. — Голісінький, як мрець, у річці на світанку. Як і просили.

Він не знав, чи те примарне висловлювання Ткача, котре павук наспівав пам’ятної жахливої ночі в Оранжереї, можна було вважати запрошенням. Однак зміркував, що нічого не втрачає. Навпаки — він міг змінити візерунок світової павутини, виткавши з неї ситуацію, котра, якщо пощастить, сподобається Ткачеві.

Йому треба було побачити дивовижного