Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"

Десь посеред минулої ночі Айзек з товаришами відчули, що нічне напруження, тривожне, нудотне відчуття, нічні жахи — повернулися. Напад Ткача не вдався, як і передбачалося. Нетлі вижили.

Айзекові спало на думку, що тепер вони знали, який він на смак, що тепер вони впізнають його — винищувача їхньої кладки яєць. Можливо, він мав би оніміти від страху, але цього не сталося. На його укриття не напали.

«Можливо, вони мене бояться», — подумав він.

Айзек дрейфував на водах річки. Минула година, і його поступово оточили невидимі звуки міста.

Його потурбувало булькотіння.

Чоловік обачно звівся на лікті, швидко зосереджуючись. Він поглянув за край човна.

На березі все ще виднівся Яґарек, котрий, здавалось, анітрохи не поворухнувся. Тепер за ним було видно й перехожих, які не зважали на смердючу, сховану під каптуром постать, що собі сиділа.

Біля човна з-під поверхні води з’явилося скупчення бульбашок і маленького виру, від якого плесом розійшлися кола десь на метр у діаметрі. Айзек витріщився, коли раптом усвідомив, що кола були ідеально круглими, а досягнувши краю, повністю зникали, залишаючи воду навколо нерухомою.

Коли Айзек трохи відсунувся, темну воду розірвав гладенький чорний вигин. Річка розійшлася навколо постаті, що піднімалась, і заплюскотіла в межах маленького кола. Айзек дивився в обличчя Ткача.

Він відсахнувся. В грудях калатало. Ткач дивився на нього згори. Голова була під таким кутом, що з-під води визирала лише вона, а не загрозливе тіло. Ткач наспівно говорив, і його голос проникав Айзекові глибоко в голову.

...ТИ МОЛОДЕЦЬ ТИ ГРУЗИЛО ТОЙ САМИЙ ЗОВСІМ ГОЛИЙ ЯК ПРОШЕНО МАЛЕНЬКИЙ ЧОТИРИНОГИЙ ТКАЧ МОЖЕ БУТИ... — сказав він безперервним співучим монологом. — РІЧКА І СВІТАНОК ПРОЛИТИ СВІТЛО НОВИНА ЦЕ ЯК НАГОТА НА ХВИЛЯХ...— слова зникали, аж поки не стали зовсім нечутні, й Айзек скористався нагодою заговорити.

— Радий тебе бачити, Ткачу, — сказав він. — Я не забув, що ми домовились зустрітися. — Він глибоко вдихнув. — Мені треба з тобою побалакати.

Плавний наспів Ткача повернувся, й Айзек силкувався зрозуміти, перекласти поетичну нісенітницю на мову інформації, відповісти, змусити себе почути.

Це було схоже на розмову зі сплячим або з божевільним. Це було важко й виснажливо. Але можливо.

Яґарек почув притишену балаканину дітей, що прямували до школи. Вони пройшли позаду нього протоптаною в траві доріжкою.

Він кинув оком на протилежний берег, де від води на легкому схилі виднілися дерева й широкі білі вулиці Стяжного Пагорба. Там річку теж оточував тонконіг, але не було ні доріжки, ні дітей. Самі лише мовчазні будинки.

Яґарек підтягнув ближче коліна й міцніше загорнувся в огидний плащ. Судно, в якому сидів Айзек, здавалось навдивовижу нерухомим. Кілька хвилин тому виднілася голова Айзека, а тепер вона ледь визирала з-за краю човна, проте дивився вчений у протилежний від Яґарека бік. Здавалося, що він глядів на якусь точку в воді, якісь плавучі уламки.

Мабуть, це Ткач, подумав Яґарек, затремтівши від нетерпіння.

Він силкувався щось розчути, однак легкий вітерець звуків до нього не доносив. Ґаруда чув лише плюскіт річки й окремі уривки розмови дітей за спиною. Вони були роздратовані й швидко починали плакати.

Ішов час, але сонце, здавалося, завмерло. Маленький потік школярів не зменшився. Яґарек дививсь, як Айзек про щось сперечається з невидимим під водою павуком. Яґарек чекав.

А тоді, невдовзі після світанку, але ще до сьомої, Айзек крадькома розвернувсь у човні та заходився збирати одяг; відтак, наче якийсь незграбний водяний пацюк, злодійкувато поповз назад в Іржу.

Від руху Айзека по воді відображення ранкового світла на поверхні річки розбилося. На мілині він виконав гротескний водний танець, щоб натягнути одяг, перш ніж посунув у грязюку й траву на березі.

Він з хрипом упав на землю перед Яґареком.

Школярі загиготіли й зашепотіли.

— Думаю... Думаю, він прийде, — сказав Айзек. — Думаю, він зрозумів.

Коли вони дісталися до хатинки біля залізниці, було вже по восьмій. Повітря в помешканні було спекотне й затхле, по ньому неспішно кружляла пилюка. Там, де крізь потріскані стіни проривалося світло, кольори сміття й дерева яскравішали.

Дерхан все ще не повернулася. Пенджфінчесс спала в куточку — чи вдавала, ніби спить.

Айзек зібрав важливі трубки й клапани, двигуни, батареї й трансформатори в незугарний мішок. Він відшукав свої записи, швидко їх проглянув, а тоді запхав у сорочку. Нашкрябав записку для Дерхан і Пенджфінчесс. Вони з Яґареком перевірили й почистили зброю, порахували свою вбогу амуніцію. Тоді Айзек виглянув із поламаних вікон на місто, яке прокинулося довкола.

Тепер їм випадало бути обережними. Сонце набралося моці й засіяло на повну силу. Хто завгодно міг бути вартовим, а кожен вартовий бачив їхню геліотипію. Вони щільно загорнулися в плащі. Повагавшись, Айзек позичив у Яґарека ніж і сяк-так ним поголився. Гостре лезо боляче пошкрябало ґульки й прищі, через які він колись і відростив бороду. Після безжальної, швидкої процедури Айзек стояв перед ґарудою з блідим голим підборіддям, з якого текла кров і де-не-де виднілися кущики щетини.

Він виглядав жахливо, проте інакше, як перше. Айзек витер зі шкіри кров, і вони вирушили в ранкове місто.

До дев’ятої, за кілька хвилин бродіння повз магазини й сварливих перехожих, пересуваючись провулками там, де їх можна було знайти, напарники опинилися на звалищі в Сірому Меандрі. Палило немилосердно, а в цих каньйонах покинутого металу, здавалося, було ще більш спекотно. Підборіддя Айзека поколювало й пекло.

Вони попрямували пустирем до серця лабіринту — у лігво Ради Конструктів.

— Нічого! — Бентам Радґаттер стиснув кулаки на столі. — Ми дві ночі прочісуємо все місто дирижаблями. Нічого. Нова порція тіл щоранку, а вночі — анічогісінько. Рятуй мертвий, про Ґрімнебуліна жодної звістки, про Сумолок так само... — Він підвів почервонілі від утоми очі й подивився на інший бік столу, де Стем-Фульхер потягувала смердючий дим зі своєї люльки. — Успіхом це не назвеш.

Стем-Фульхер повільно кивнула. Замислилась.

— Є два моменти, — промовила вона. — Зрозуміло, що нам потрібні військовики, які пройшли спеціальне тренування. Я казала вам про вояків Пістрявого. — Радґаттер кивнув. Він не переставав терти очі. — Нам варто зробити те ж саме. Ми без проблем можемо наказати каральним фабрикам доставити загін спеціально пристосованих Пороблених — із дзеркалами й направленою за спину зброєю й усяким таким, але нам потрібен час. Їх треба натренувати. Це займе принаймні три-чотири місяці. А поки ми цей час витрачаємо,