Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

Ти, впевнена, сподобаєшся мамі -
Бо не дурний і не піжон,
А тато лиш зітхне: «Бог з вами»,
І не полізе на рожон. 

— Вова, а що це таке? – було моє перше питання, коли за годину примчав весь змоклий Вовка і з порогу спитав, де я поділа речі, які залишив Вітьок. На столі лежав розкритий рюкзак, наполовину наповнений  коробочками з обручками та іншими ювелірними прикрасами. Я збиралася перепрати Вовчині речі, полізла до рюкзака й заціпеніла, побачивши таке добро. – Це твоє?

—    Соня, зараз нема часу все пояснювати. Просто треба віддати це декому, - діловим сухим тоном відповів Вовка. – Це не моє. Вітька. Грабонули, але  пішло щось не так. Думали ювеліра пресонуть, а у того «криша» виявилася у ментовці, - Вова нервово збирав до рюкзака усе, що я встигла викласти на стіл.

—    І що ти будеш робити? – рішуче спитала.

—    Віддам цяцьки ювеліру. Вітька треба рятувати…

—    Да ти що! А те, що він тебе підставив – нічого? – моєму обуренню не було меж. - Цей пройдисвіт втік, а докази підкинув тобі. Навіть не тобі, а нам. Скажи чесно,  ти в цьому точно не брав участі?

—    Соня, як ти можеш? У мене бабуся вмерла. Ти ж мене щодня бачила. І навіщо мені тепер у таке вляпуватись? Я нормально хочу жити. Багатим поступово стану, своїми руками і мізками, сподіваюсь, – звучало переконливо.

—    Тоді сиди тут і нікуди ні ногою. Зрозумів? Якщо хтось прийде, особливо міліція, то ти в мене жив уже… Коли, ймовірно, Вітьок грабунув?

—    Не знаю.  На днях, мабуть, - за виразом обличчя Вовки було зрозуміло, що не бреше.

—    Отож, тиждень ти тут вже живеш, - це був той випадок, коли я пошкодувала, що не плюнула на всі умовності й не залишила Вовку в себе відразу після смерті Тамари Гнатівни. - Я скоро.

—    Е-е-е-е, ні, так не годиться. Я сам швидко віддам і все, - не заспокоювався Вовка. – Тобі туди встрявати взагалі не треба.

—    Гаразд, ходім разом. Тільки до самого ювеліра не підемо, - на ходу одягаючись і  розмірковуючи, що робити, мовила я.  – Підкинемо, щоб не бачили, що то ми. 

Одяглися у непримітні  спортивні костюми, начепили сонцезахисні окуляри й поперлися, як бандюки, на завдання. Вовка кинув рюкзак у бак для сміття біля будинку, де жив господар магазину, а я подзвонила  з телефона-автомата до міліції і, як анонім, повідомила, де вони можуть знайти награбоване. Довелося забратися в будинок навпроти й з під'їзду простежити, щоб переконатися, що рюкзак потрапив до рук міліції, яка приїхала (ну от можуть же, коли треба) за десять хвилин.

—    Соня, ми типу відмазалися? – наївно спитав Вовка.

—    Типу того. Почуваюсь Бонні, - чомусь в пам’яті постав фільм «Бонні та Клайд» про двох бандитів. Це був улюблений братів фільм, тому ми  з ним його переглядали декілька разів.

—    Хто це Бонні? – здивувався Вовка. Він належав тому поколінню, яке дивилося інші фільми. 

—    Подружка бандита  Клайда. Грабували банки, магазини. Тільки фінал там  не дуже. Їх обох убили, - повчально просвітила свого нерадивого учня. – Ну що, Титаренко, якщо нас посадять, то разом. Як тобі така перспектива?

Вовка зблід.

—    Але ж ми віддали, - дивувався.

—    А ти певен, що там усе, що поцупив твій друг? – по Вовчиному обличчю зрозуміла, що не впевнений. – Ось і я так думаю. А зараз пішли додому і ми нічого не знаємо.

—    Додому? – питання прозвучало багатозначно.

—    До мене додому. Адже ти цього давно домагався. Ну от, не було б щастя, так нещастя… допомогло, - ось тільки я не була певна, що допомогло.

—    Ух-ти, ото підфартило мені! На дивані спати не буду, бо ноги не влазять, - і бісенята в очах танцюють якийсь дикий танок.

—    Значить, я буду спати на дивані, а ти на ліжку. Вирішимо це питання, не переживай, - якомога  спокійніше відповіла, розуміючи, що все одно опинимося в одному ліжку.

Ще здалеку я помітила, що на лаві перед під'їздом сидить Вітьок. Нічого доброго наша зустріч не віщувала, тож ми з Вовкою втекли.

—    Додому повертатися не можна. Тобі теж. Або на міліцію нарвемося, або на твого друга, - міркувала я.

—    Ну і чого ховатися? Пішли, з Вітьком перетрем. Свої люди, - наївності Вовки не було меж. – Тим більше, там у тебе Багіра у квартирі. Не вигуляна, між іншим.

—    З Багірою нічого не станеться. Я подзвоню сусідці й попрошу на якийсь час забрати, вигуляти. Вона має запасний ключ від моєї квартири. Я потім оплачу її турботу. Важливо, щоб тебе зараз за справи цього Вітька не запроторили сам знаєш куди. Нехай сам викручується. Ти, здається, в женихах значишся? - змінила тему.

—    Начебто…

—    А з батьками нареченої не знайомий. Так?

—    Ні, не знайомий, - нерішуче підтвердив  Вовка.

—    Значить, поїхали знайомитись. Щоправда, сердечного прийому з боку батька точно не чекай. Але охмурити маму в тебе вийде, майже впевнена. Владіка  ти вже бачив. Йому ти сподобався. Тільки я тебе благаю,  якщо ляпнеш, що мій учень, сама приб'ю на місці. Ти – студент, навчаєшся в  туристичному інституті, - складала по-бистрячку легенду.

—    Блін, я курси пропущу, - згадав Вовка.

—    Ти років п'ять життя можеш пропустити. Тому гайда на вокзал, може, встигнемо на останню електричку.

—    А якщо не встигнемо? - засумнівався Вовка.

—    Тоді доведеться дзвонити Владіку, щоб приїхав і забрав. Нас на вихідних у місті  не має бути.

—    А, може, на мою дачу? Ближче, ніж до твоїх? – запропонував Вовка, не готовий був ще морально знайомитися з моїми батьками.

—    Вітьок знає, де знаходиться дача?  Знає! - зарубала під корінь ініціативу хлопця. – Та не боїсь, мої тебе ображати не будуть. Тільки одразу попереджаю, в одне ліжко вони нас не покладуть – це точно. Можеш не сподіватись. Вони у мене старих моральних принципів дотримуються. І якщо тато випитуватиме – про нашу близькість теж мовчи, тобі ж найкраща характеристика буде, – суворо попередила.