Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

На останню електричку ми встигли. Доки я дзвонила сусідці щодо Багіри та попереджала маму, що їду в гості не сама, Вовка купив квіти й тортик. Причому, він впорався швидше, ніж я. Вже сидячи на дерев'яних лавках у вагоні електрички, перевели дух і почали вигадувати легенду нашого знайомства:

—    Скажемо, що в тебе застряг підбор на ескалаторі в метро, а  я допоміг вийняти, - запропонував Вовка.

—    Цікавий варіант, але не годиться. Тато не в захваті від знайомств на вулиці. Громадський транспорт теж до цієї категорії  належить, - зарубала на корені непогану версію.

—    Я можу бути дядьком, братом, сватом якогось твого учня. Типу прийшов на батьківські збори або ще з якоїсь причини. Прийшов, побачив, причманів, - перекрутив знамениту фразу й  був задоволений собою. – Хоча, в принципі, так і було. Я про «прийшов і причманів».

—    Ану, з цього місця докладніше. Коли ти там причманів? - гумор в той час не завадив, тому що чим більше часу минало з моменту нашого з Вовкою вплутування в цю авантюру, тим більше мені ставало не по собі. Здавалося, що «дружити» треба було не з міліцією та ювеліром, а з протилежною стороною. Але після бою руками не махають. Взагалі нічим не махають, відпочивають та набираються сил. Або, як ми, нариваються на ще одні неприємності, а саме – їдуть знайомитися з батьками.

—    Пам'ятаю, йду до школи й думаю, попруть мене за прогули та запізнення чи не попруть? Заходжу до класу, а там ти. Думав, практикантку надіслали. Лєнка як сказала, що ти наша класна, я взагалі  прив’яв. Ти не повіриш, але з того дня й закохався. Спочатку сам був не радий. Муторна це справа. Але потім зрозумів, що й ти того, нерівно до мене дихаєш. Це добре, що в нас взаємна симпатія вийшла, ага? – відверто зізнався Вовка.

—    Ага, - погодилася я. – Отже, на цьому й зупинимося. Ти – старший брат мого учня… Як його буде звати?

—    А коли твій тато правду дізнається, він нас морально не буде душити? Він взагалі як, мужик адекватний? Відходить швидко? – цікавився Вовка. Збирав інформацію, так би мовити.

— Як тобі сказати. Директор він до кінчиків волосся. Любить, щоби все було так, як він хоче. Що він думає, одразу не зрозумієш, але згодом він сам повідомить. Я тобі одразу скажу: не сподобається йому той факт, що ти молодший. Тому вигадуємо легенду далі. Тобі двадцять років. На більше не виглядаєш, вибач.  Буде просити паспорт показати, збреши, що забув вдома. Три роки різниця  – це не шість. І вчишся ти на третьому курсі. У вихідні та вечорами підробляєш. Тут брехати не доведеться, ти й так працюєш, - складала історію, доки Вовка уважно розглядав мене. – А брата твого Едіком зватиме. Це, щоб ти не забув імені. Решту розповідай так, як є. Тільки про злодійське минуле – табу, – попередила.

—    Лади. Дай Боже, усе це запам’ятати. І нічого не переплутати, - якимось невпевненим голосом мовив Вовка.

—    Можеш законспектувати, - пожартувала, але Вовка дістав невеличкий записничок і щось у ньому олівчиком  надряпав. 
На вокзалі нас зустрічав Владік. Він потис руку Вовці й ніжно обійняв мене, після чого завантажив нас у машину й повіз до батьків.

—    Мама з батьком готові й чекають на сюрприз від улюбленої доньки. До інфаркту тата не доведіть. Чого так раптом зібралися? Як сніг на голову? - Владіка не проведеш. Він міг би спокійно працювати у міліції слідчим.

—    Так вийшло. Потрібно ж колись знайомитись, - брехала й розуміла по виразу обличчя брата – не вірить жодному слову.

—    Баті іншу версію приготуй. Він на цю вермішель не купиться. Вован, не боїсь, прорвемся. Тобі не з нами жити, а з Сонькою. Якщо Сонька буде щаслива, то ми й поготів.

Мама посміхалася й садила за стіл, тато  лише дивився, ледве вичавив із себе кілька слів. Вовка хвалив мамині різносоли  й радив, що потрібно зробити для ніжнішого смаку салату з капусти. Від такого мама просто була у захваті – чоловік розбирається в кулінарії! Батько мовчки пив. Вовка розповів про наші грандіозні плани за рік одружитися, оскільки ось тільки бабуся померла, рік почекати треба.

— Але якщо ви проти, ми можемо розписатися влітку, а весілля  справити потім, - прочитав невдоволення на обличчі батька мій юний наречений.

—    Як давно ви знайомі з моєю дочкою, юначе? – після третьої (але, можливо, до нашого приїзду були ще) чарки запитав тато.

—    Два роки! - гордо випалив Вовка, і я зрозуміла, що це перший прокол. Ми не обговорили даний нюанс в електричці.

—    Так давно? – у батьковому  питанні читалося продовження "і за цей час не спромоглися навідатися?". Вовка це зрозумів і спробував виправитися:

—    Спочатку ми просто були знайомі, але пів року, як любимо.

Я зітхнула з полегшенням.
—    Де вчишся, наречений? - допит почався. Вовка, як стійкий олов'яний солдатик, згідно з нашою поспішною підготовкою, відповідав на всі запитання і, можна сказати, пройшов цей іспит на «задовільно». Це у мого батька хороша оцінка.

Після пізньої вечері мама повела Вовку влаштовуватися спати в гостьовій,  колишній кімнаті Владіка. Зі мною батько почав окрему серйозну розмову наодинці.

—    Де ти відкопала цього піонера? Наскільки я зрозумів, це не жарт, ви реально зібралися одружуватися? І де житимете?

—    Тато, у Вови є і квартира, і дача, якщо  тебе цікавить матріальна сторона питання. Але найголовніше - я його люблю.

—    Не впевнений, що його. Хлопець дуже нагадує цього, твого аборигена з околиці. Ти намагаєшся ним замінити перше кохання? Погана справа. Гарненька мордашка – то не критерій для вибору батька твоїх майбутніх дітей. Чи ти і з ним будеш няньчитися, як з дитиною?

—    Ні, тату. Коли ти ближче пізнаєш Вовку, ти мене зрозумієш, - намагалася переконати, але бачила, що толку мало. – Він цілком самостійний.

—    Якщо ти вагітна і в такий спосіб хочеш зам'яти цікаву ситуацію... - почав тато, але я вибухнула раніше, ніж  він закінчив фразу.