Читати книгу - "Iсторичнi есе. Том 1"

мови. Українську мову постійно обмежувано до ролі селянського діалекту. Вважалося, що піднесення цього наріччя до рівня мови літератури та науки становить небезпеку російській єдності, а отже, цьому треба перешкоджати адміністративними заходами. Заборона української літератури, як такої, незалежно від її змісту, лише на мовному грунті, була унікальним явищем навіть за умов Російської імперії. Для контрасту можна згадати, що ніколи, навіть у час суворих антипольских переслідувань після повстання 1863 року, не припинялося друкування польських книжок і газет.

Вищенаведені твердження вимагають певних застережень. Культурне відродження початку XIX століття на Лівобережній Україні не зазнавало жодних переслідувань. Царська влада просто ігнорувала його, розглядаючи як вираз нешкідливих провінційних почуттів. Щойно викриття Кирило-Мефодіївського братства вказало урядові на українську загрозу, тому й повелися з братчиками відповідним чином. Другим основним антиукраїнським заходом став Валуєвський указ 1863 року, а згодом — горезвісний Емський указ (1876), який повністю заборонив публікації українською мовою, та українську культурну і просвітницьку діяльність[694]. Протягом наступних тридцяти років аж до революції 1905 року Російська імперія не дозволяла жодного відкритого вияву українського національного руху. Щоправда, царське самодержавство не було тоталітарним, тому людям, озброєним рішучістю, терпінням та обережністю, вдавалося знаходити тріщини у стінах “тюрми народів”. Наприклад, академічна наука користувалась у старій Росії відносною свободою. І до, і після зловісного 1876 р. вийшло багато цінних книжок у галузі українознавства. Написані російською мовою, вони залічувалися до досягнень російської науки, проте не давали згаснути полум’ю української інтелектуальної традиції.

Український національний рух страждав не лише від російського уряду, а й від ворожості російського суспільства. Якщо говорити про рівень простолюду, то український та російський селянин відрізнялися (як відзначив Дональд Маккензі Воллас) “мовою, одягом, традиціями, народними піснями, прислів’ями, фольклором, домашнім устроєм, способом життя та громадською організацією”[695]. “Хохол” і “кацап” ніколи не вважали, що належать до одного народу. Але освічене російське суспільство абсолютно поділяло офіційну доктрину триєдиної руської (“русской”) народності. У цьому відношенні ліберальний і навіть революційний російський інтелігент мало чим відрізнявся від царського бюрократа. Звичайно, зустрічалися і рідкісні винятки, такі як Герцен і ряд об’єктивних вчених-гуманітаріїв, серед яких слід згадати О. М. Пипіна, Ф. Ю. Корша, О. А. Шахматова, які культивували співчутливе зацікавлення українознавством. Однак переважала постава, що її продемонстрував “батько” радикальної російської інтелігенції Віссаріон Бєлінський, який ще в 40-х рр. XIX ст. паплюжив Шевченка й радо аплодував покаранню кирило-мефодїївських братчиків[696].{105} Лише частина російських радикалів виявляла свою антиукраїнську упередженість, як Бєлінський, із брутальною щирістю, а назагал їхнє ставлення до національних прагнень українців звичайно коливалося між байдужістю, насмішкуватою поблажливістю та тонко замаскованою ворожістю. Український політичний теоретик Михайло Драгоманов (1841–1895), який, перебуваючи на еміграції в Женеві, зустрічав багатьох відомих російських революціонерів, зауважив, що

“їхня псевдокосмополітична проповідь спрямована... не проти тих, хто гнобить чужі національності, а проти тих, хто відбивається від гноблення”[697].

Критика Драгоманова була спрямована проти російських революціонерів-народників, але стан речей не змінився з появою марксизму. Один мемуарист писав про Георгія Плеханова, основоположника російського марксизму:

“Будь-які сепаратизми [він] буквально ненавидів. До українофільства він ставився з презирством і вороже. У ньому глибоко жив великоруський унітарист і нівелятор... З Драгомановим він був у відвертих ворожих стосунках... До Шевченка й українофілів він ставився звичайно з більшою ненавистю, аніж навіть, наприклад, до Каткова”[698].

Царський гніт у поєднанні з ворожістю російського суспільства витворив несприятливе середовище, у якому український національний рух міг рухатися вперед лише повільними кроками. Впродовж десятиліть основними провідниками його ідей були т. зв. громади — неформальні гуртки без чіткої структури, що існували у більшості українських міст і складалися переважно з інтелігенції та службовців. Загальне число членів громад ніколи не перевищувало декількох сотень[699]. Наприкінці XIX ст. потрібно було мати сильну віру, щоб підтримувати в собі впевненість щодо майбутнього української справи. Щоправда, маси селянства зберегли свою рідну мову та народну культуру. Але вони були в основному неписьменні, позбавлені модерної громадянської та національної свідомості й політично аморфні. Окрім невеликої групи самовідданих патріотів, все, що підіймалося вище народного рівня, було — або здавалося — зрусифікованим. Кажу “здавалося” тому, що прихований комплекс українця жив у душах величезної кількості на вигляд покірних “малоросів”. Суспільно-економічні зміни та наближення політичної кризи самодержавства мали запропонувати новий вихід для цих прихованих сил.

Внаслідок придушення українського руху в Російскій імперії центр його тяжіння перемістився до австрійської Галичини[700]. Спочатку українські перспективи там були аж до знеохочення непривабливими. До анексії Австрією Галичина протягом чотирьох століть належала Речі Посполитій, і місцеве українське (руське) населення не мало козацької традиції, з якою виросло національне відродження на Наддніпрянській Україні. Культурно-національний рух почався серед галицьких українців лише у 30-х роках XIX ст., тобто на ціле покоління пізніше, ніж на Лівобережжі. Скромний політичний дебют галицьких українців відбувся слідом за австрійською революцією 1848 р., але успіхи поляків у 1860-х рр. звели їхні досягнення майже нанівець. Варто пам’ятати, що Галичина не була етнічно однорідною. Приблизно по річці Сян проходила межа між більшою, східною частиною провінції, в якій переважали українці, (хоча була тут і чимала, яких 20 відсотків, польська меншість) та західну, польську частину. В цілому по Галичині обидві національності перебували кількісно у приблизній рівновазі, але поляки мали економічну, культурну та політичну перевагу. Галичина в очах поляків була частиною історичної польскої держави, яку в належний час треба буде повернути майбутній відновленій Польщі. Як і росіяни, поляки не сприймали саму ідею існування окремої української національності, відмовлялися ставитись до українців як до рівних партнерів і мали твердий намір тримати їх у національно та соціально другорядному становищі.

Майже століття після того, як Габсбурзька імперія анексувала Галичину у 1772 р., краєм управляли німецько-австрійські чиновники. Однак у 1867 р., після австро-угорської угоди, Відень передав контроль над Галичиною в руки поляків. Поляки панували в державній адміністрації, очолюваній намісником, яким завжди був представник польської аристократії, та в автономних крайових інституціях, що перебували під юрисдикцією Сейму. Державна служба та судочинство були польськими і за персоналом, і за офіційною мовою. Виборча система, заснована на представництві окремих груп згідно з їхніми економічними інтересами (курій) та непрямому голосуванні, надавала великі переваги полякам. Ця система, а також передвиборні махінації, адміністративний тиск і повсюдна корупція позбавляли українське представництво у віденській Державній раді та в Галицькому сеймі будь-якої політичної ваги. “Галицькі вибори” стали притчею во язицех по всій Австро-Угорщині. Українців систематично не допускали до