Читати книгу - "Україна — не Росія"

Я теж думав приблизно так, поки мені не пояснили, чому ці «дріб’язки» ставали питаннями, без перебільшення, життя і смерті, особливо — життя після смерті, порятунку в Христі. Це найважливіше уточнення треба, виявляється, зробити, якщо ми хочемо правильно зрозуміти наших предків і не занадто задирати носи. Коли людей раптом стали примушувати хреститися трьома пальцями, вони так люто пручалися не просто тому, що були прихильниками старовини як такої. Справа втім, що трьохперстне знамення, на їх думку, не могло захистити від біса, а як жити, якщо ти не можеш бути захищений від нього? У цьому і причина ворожнечі між людьми одного й того ж православного обряду, які дещо по-різному вимовляють Символ віри. Для християнина головне в цьому житті — врятуватися для життя вічного. А як врятуєшся, якщо тебе змушують вимовляти молитву, що не подіє, не дійде до Адресата, а не подіє молитва, не дійде в тому випадку, якщо ти зміниш у ній хоча б одне слово, одну літеру — будеш, наприклад, говорити не «Ісус», а «Іісус»!

Пам’ятаю, сам я вперше довідався про існування цієї проблеми не з живого життя, а з «Истории моего современника» улюбленого мною Короленка. Я читав її в десятому класі. Короленко згадує, що на Волині, де пройшло його дитинство (у Житомирі і Рівному) і де його батько обіймав посаду повітового судді, було «три веры (не считая евреев): католическая, православная и между ними — униатская, наиболее бедная и утесненная. Поляки в своє время считали ее верой низшей: резали униатов набегавшие казаки и гайдамаки, потом их стали теснить и преследовать русские... Таким образом религия, явившаяся результатом малодушного компромисса [це точка зору Короленка. — Л. К.], пустив корни в сердцах нескольких поколений, стала гонимой и потребовала от своих последователей преданности и самоотвержения. Я вспоминаю одного из этих униатских священииков, высокого старика с огромной седой бородой, с дрожащею головой и большим священническим жезлом в руках. Он очень низко кланялся отцу, прикасаясь рукой к полу, и жаловался на что-то, причем длинная седая борода его тряслась, а по старческому лицу бежали крупные слезы. Он говорил что-то мне непонятное, о Боге, которого не хочет продать, и о вере предков. Мой отец с видимым уважением подымал старика, когда он пытался земно поклониться, и обещал сделать все, что возможно. По уходе старика отец долго задумчиво ходил по комнатам, а затем, остановившись, произнес сентенцию:

— Есть одна правая вера... Но никто не может знать, которая именно. Надо держаться веры отцов, хотя бы пришлось терпеть за это».

Пройшло ще років двадцять, перш ніж мені довелося переконатися, що прочитане в юності не є надбанням однієї лише сивої старовини. І ще через двадцять — брати участь у подоланні спадщини ворожнечі, намагаючись не забувати, що в релігійних справах все так важко, гостро саме тому, що це справи віри, справи порятунку.

Якби я не був громадянином України і президентом і якби церковне життя в незалежній Україні іноді не супроводжувалася бійками на папертях і сутичками з міліцією, якби все це з самого початку обмежувалося тільки суперечками, нехай і палкими, нехай і лайками, але не рукоприкладством і вандалізмом, я сказав би, напевно, тільки те про нього, що це життя виключно цікаве. Ну, і якби я завжди тримав у голові, що на світі немає нічого більш старого і жорстокого, ніж розбрат на церковно-релігійному грунті, якби в пам’яті завжди були всі хрестові походи, релігійні війни, «полювання на відьом» і інші «веселі» сторінки з історії людства...

За роки радянської влади ми звикли, що все релігійне в країні, як і не релігійне, перебуває в підпорядкуванні чи під доглядом держави, що там, загалом, наведений «порядок», окремих порушників якого не варто брати до уваги. Тому коли, при перших же «перебудовчих» послабленнях, відновилися старі, щоб не сказати: стародавні, вічні церковні звади, для багатьох це було незвично, страшно, начебто прийшов кінець світу, комусь захотілося назад, у часи, коли над усіма була одна «церква» — КПРС. Потрібні були роки, щоб звикнути жити в умовах, коли боротьба за віруючих ведеться безупинно, відкрито, часом занадто галасливо.

В Україні зараз три православні церкви. Одна канонічна — Українська православна церква, це та, що не порвала з Московським патріархатом, скорочено — УПЦ МП, у народі її називають «московською». Дві — не канонічні, це Українська православна церква Київського патріархату, скорочено — УПЦ КП, її звуть «філаретовською» за ім’ям її творця і патріарха, і Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), я буду називати її «галичанською», бо її парафії знаходяться в Галичині. Канонічною, як відомо, є та церква, що визнана православними «церквами-сестрами», з яких головною продовжує вважатися Константинопольська на чолі з Всесвітнім Патріархом. Фактично ж головною давно стала Російська Православна церква, хоча «по честі» вона залишається п’ятою серед п’ятнадцяти. «Неканонічних» церков більше, ніж канонічних, і не кожна з них страждає з цього приводу. Але в очах більшості людей, серед них і «воцерковлених» (якщо тільки вони не належать до тієї чи іншої з неканонічних церков) слово «неканонічна» означає і, напевно, ще довго буде означати «неістинна», «неправильна» і взагалі погана, тут вже нічого не поробиш.

У Західній Україні існує греко-католицька церква, УГКЦ, її ще називають уніатською. Майже третина релігійних організацій в Україні — протестантські, найбільша з них — Баптистська церква.

Усе це ввірвалося в 1994 році до мого кабінету — до президентського кабінету... Повідомлення про події, які лягали на мій стіл щоранку, нагадували іноді повідомлення з театру воєнних дій. У бойовищі брали участь більше тисячі церковних парафій! Горіли будинки священиків, штурмом бралися не тільки храми, а й цілі села, часом здавалося, що це війна усіх з усіма, хоча кожен добре знав свого супротивника. Продовжували ділити храми і парафії... Не пройшло і року, як мене стали обвинувачувати (чи констатувати), що я втратив контроль над релігійно-політичною ситуацією, начебто я або мій попередник мали цей контроль і начебто це прямий обов’язок глави світської демократичної держави — контролювати церковне життя. Важко пояснити деяким людям, що я і не намагався, і не міг намагатися контролювати релігійно-політичну ситуацію, я прагнув і прагну контролювати щось інше — громадський порядок, щоб не порушувався закон, щоб не було покалічених, і це був такий клопіт, що мене просто не вистачило