Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

з дружинною культурою, яка незаперечно була залишена Руссю. Щодо різночасових пам’яток північних районів Східної Європи, то такі генетично пов’язані переходи між культурами виявляти значно важче з огляду на різноетнічне населення цього регіону, де слов’яни не були автохтонами. Суперечності у належності тих чи інших археологічних пам’яток окремим північним племенам приводять навіть до парадоксальних висновків типу: «...слов’яни як такі на перших етапах в формуванні Давньоруської держави взагалі не брали участі»[751].

Нам здається, полеміка з цього приводу ще далека від завершення. Недостатність конкретної інформації не дозволяє остаточно схилитись до якоїсь однієї думки. Звернемось тільки до середньовічних літописів і на основі їх свідчень зробимо відповідний аналіз. З нього слідує, що Новгородський перший літопис старшого і молодшого ізводів жодного разу не називає населення ні Приладожжя, ні всієї Новгородщини «Руссю». Для цієї географічної зони існує стабільний термін «вься Новгородская область». Але така ж стабільність прослідковується щодо Русі в її подніпровському варіанті: туди з Новгорода ходять єпископи, князі і посадники для вирішення різних питань. Прикладом може бути виступ Мстислава 1215 р., коли перед переїздом до Києва на князювання він говорив новгородцям на Ярославовому дворищі: «...суть ми орудия въ Руси, а вы вольни въ князѣхъ». У деяких випадках у Києві затримують новгородців, як це було 1142 р. З цього приводу північний літописець відмічає: «Епископъ и купце и слы Новгородскыя не пущаху из Руси...».

Південні і північні території завжди термінологічно були чітко окреслені. Тільки після смерті князя Олександра Невського 1263 р., після повернення з Орди,'у вищезгаданому літописі термін «Русь» використовується в широкому значенні як державна територія. Віддаючи цій непересічній людині належне, літописець повідомляє, що князь «...и же потрудися за Новгородъ и за всю Русьскую землю». Отже, на наш погляд, південне походження терміна «Русь» і його постійне використання тут протягом кількох століть більш обґрунтоване, оскільки неодноразово зафіксоване у вітчизняних середньовічних джерелах.

Але ці протиріччя не є принциповими для всебічного розгляду поставленого в цьому розділі питання, так як у вітчизняній історичній науці стало загальноприйнятим твердження про те, що «...під Давньоруською державою ми розуміємо ту велику ранньофеодальну державу, яка виникла в результаті об’єднання Новгородської Русі з Київською Руссю»[752]. Сталося це наприкінці IX ст. (882 р.), а тому можна вважати цю дату символічним кінцевим рубежем першого етапу формування нової спільноти східних слов’ян часів середньовіччя. Суть його полягала в розвитку дедалі інтенсивніших взаємозв’язків між окремими мікрорегіонами східнослов’янської ойкумени й усвідомленні своєї єдності в рамках певних географічних рубежів.

З кінця IX ст. починається новий етап еволюції етнічних процесів у східнослов’янському суспільстві, який можна назвати ранньофеодальним. Слід зазначити, що проблема етнічного розвитку давньоруського суспільства на цьому етапі (до XII ст.) у сучасній вітчизняній науці не викликає значних суперечок. Більшість дослідників вважає, що вже в IX—X ст. на базі багатьох східнослов’янських племен в умовах єдиної ранньофеодальної монархії згадана етнічна спільність сформувалась. Потрібно тільки відзначити, що консолідація населення під впливом різноманітних факторів зумовлює появу в часи існування докапіталістичних формацій нової етнічної самосвідомості, яка не залишається незмінною. Так, з часом уявлення про спільність походження, яке виступало в ролі одного з головних компонентів самосвідомості різних етнічних угруповань на різних етапах розвитку народності, відступає на другий план після такого його компоненту, як уявлення про спільність культури[753].

Ця думка важлива якраз у контексті досліджуваного питання. Адже в розробках останніх десятиліть все частіше йдеться про необхідність вивчення двох культур в соціально стратифікованих суспільствах. Початок цієї диференціації відносять до періоду розкладу первісного ладу, передусім до етапу існування вождизму, про який мова вже йшла на початку цього розділу. З виділенням з єдиного егалітарного суспільства, з другого боку, багатих, «великих», «кращих» людей чи мужів, а з іншого — бідних общинників, які іноді не мали навіть змоги прогодувати себе і рідних самостійно й тому потрапляли в залежність від нових багатіїв, почалось становлення двох полярних субкультур в єдиній культурі етносу. Далі, у класовому суспільстві, ці процеси еволюціонували. У давньоруському суспільстві, зокрема в перші століття існування держави, ці дві субкультури сформувались у чітко виражені явища, що в сучасній науці отримали назву дружинної та народної культур. Протягом висхідної (тобто прогресивної) стадії розвитку феодалізму перша із згаданих — культура соціальної верхівки, була передовою, більш інтегруючою[754].

На наш погляд, в сучасних дослідженнях питання про діалектичний взаємозв’язок і місце давньоруської народності у становленні широких мас та феодальної верхівки ще до кінця не розкрито. У той же час, матеріали поховань кінця І тис. н. е. із східноєвропейської території свідчать, з одного боку, про завершення процесу формування ідеології соціальної верхівки і спробу її повного відділення (навіть у поховальному обряді) від широких мас, а з іншого — про основні узагальнюючі тенденції у розвитку поховального обряду в різних місцях східнослов’янської ойкумени. Це є проявом загальних рис світосприймання та світорозуміння слов’янами Східної Європи вже в ті часи. Іншими словами, ідеологія різних літописних племен спочатку розвивалася паралельно, а далі відбувалася інтеграція основних блоків уявлень. І все ж, ще раз підкреслимо, що інтеграційні процеси в народному середовищі були набагато слабшими, ніж у прошарках феодальної верхівки, що визначалося кількістю контактів і зацікавленістю в них.

Звертаючись до подій кінця І тис. н. е., зокрема до добре зафіксованих в літописах часів князювання Володимира Святославича, не можна не відзначити інтенсивність проходження міграційних процесів, особливо в панівних прошарках суспільства, що було пов’язано з встановленням верховної власності держави на племінні території та проникненням туди представників великокнязівського апарату. Крім того, «Повість минулих літ» під 980 р. свідчить і про переселення за наказом великого князя київського на південь Русі для захисту від кочівників причорноморських степів «...мужѣ лучшиѣ от словень, и от кривичь, и от чюди, и от вятичь...». Таке переселення племінної аристократії разом з оточенням з північних районів можна розглядати як процес, що більш ефективно сприяв розвитку міжплемінних контактів. Та й «відкритість дверей» у великокнязівських дружинах для представників різних етносів призводила до ліквідації відособленості. Звичайно, як уже відзначалось, такі контакти серед груп розселеного на значних територіях простого люду, були нечисленними. Тож навряд можна говорити, що мешканець поліського села на Волині і в часи ранньофеодальної монархії, як і в часи феодальної роздробленості, ясно і повного мірою усвідомлював свою єдність з нащадком сіверян лівобережних районів Дніпра (не говорячи вже про смерда десь із-під Пскова). Для цього в феодальну епоху не було достатніх об’єктивних факторів. Втім представники феодальної (на той час — прогресивної)