Читати книгу - "Король стрільців"

Врешті підняв голову, послинив пальці і любенько посміхнувся:

— Ну, то що, прошу панів? Граємо далі, правда?.. Та певно, шкода марнувати час!

— А йди ти в… (тут упала докладна адреса — куди йти, але жадний адресар не надрукував би її). Пан Макс офукнувся і з пересердя копнув босою ногою порожню пляшку з пива.

— Ваша достойносте, — вмішався в розмову Тосько «Баняк», — не чіпайте, будь ласка, цього пана, бо в нього тепер нерви скачуть. Він, цей пан, знаходиться в такому душевному стані, що може вас тяжко скривдити! Ви не бачите, що його, цього пана, обкрадено з ґардероби? Тепер, навіть, якби він хотів штани програти, то не має змоги, бо й штани йому підіванили.

Від цих слів добродій з льорнеткою опритомнів і винувато-розгублено відсунув карти набік.

— О, то я дуже перепрашаю панів… Я не знав, що таке щось сталося. Мені дуже прикро… То значить — на цьому кінець, правда? Далі не граємо?

— Ні, далі не граємо.

— А може, прошу панів, іншим разом?

— Іншим разом, то так.

— А, то дуже панам дякую!

Чемно подякувавши хлопцям за те, що його обіграли, добродій став рачкувати по траві й напосліпки мацати довкола за своєю льорнеткою, сурдутиною, «мотильком» тощо. Хлопці помогли йому позбирати ті всі реквізити, одягли його, підв’язали під бороду поперечну краватку, та й ще, надобавок, позичили йому півзолотого на трамвай, бо просився з сльозами в очах, що не має за що заїхати додому, десь аж на Янівське.

Ось, в такий спосіб, збулися нарешті того жлоба, заробивши на ньому коло десятки, і їхні кавалерські справи стояли б того пам’ятного вечора зовсім непогано, якби не тая сумна обставина, що мій неоцінений пан інструктор опинився без штанів і черевиків.

Правда, ні штани ані теж черевики не були криком моди й чаром елеґанції — от, студентська мізерія, але ж тут проблема лежала не в доброякості чи фасоні ґардероби, а в тому, як до біса тепер дістатись зі «шкарпів» на Церковну вулицю число 5?..

Покищо обидва камрати сиділи тихо в корчах і покурювали, відганяючи комарів та дожидаючи, поки народ порозлазиться додому. Мій неоцінений пан інструктор не проявляв охоти показуватись людям на очі в такому аполлонському вигляді, щоб потім ціла Богданівка дерла собі з нього лаха, брала на посміх.

— То ще нічого, — потішав його вірний друг, Тосько «Баняк». — Я мав, чоловіче, гіршу пригоду. Раз, пригадую, на вакаціях, їду ровером понад Дністром. А тут якраз сінокоси, пахне сіном і всім тим, що в Пушкіна. А сонечко пражить! — ну, аж проситься скочити в річку і намочити свої мощі. Я поставив ровера у верболози, роздягнувся і бабевх у воду, зовсім голий, розуміється. А в лузі дівчата громадили сіно. Підглянули, що єґомостів панич купається і давай — зробити йому збитка: сховали, шельми, моє шмаття в копицю!.. Ти уяви собі, чоловіче, я до самого вечора не міг вилізти з шуварів і показатись наверху! Комарі стяли мене, як сучі сини… Аж пізно, смерком, сів на ровера і поміж жита, заґумінками, заїхав на приходство. Ой, братчику, ти не маєш поняття, як то в біса невигідно їхати голому на ровері!

Так собі хлопці погуторили, попригадували різні оказії з дівчатами, так у корчах, як і на оборогах, ну, та врешті треба було якось вернутися додому. Рад-не-рад мій неоцінений пан інструктор стався з конечности легкоатлетом, що тренується до бігу навпростець: вискочив із кущів, як Пилип з конопель, і розпустив довгі ноги і почвалав ґальопом Шкарповою вулицею, стилем не гіршим від майстра Кусоцінського! А Тосько «Баняк», та зараза, підбігав з-заду за ним та викрикував: «Гей, люди! Тримайте вар’ята! Втік із Кульпаркова!»

А коли обидва добились до хати, то попадали на «недокінчену симфонію» і ржали-реготалися, як коні, аж нашу господиню, пані Евдокію, вибили зі сну. Потім, пан Макс приодягся (він тоді добре стояв — мав дві пари штанів!), і оба з вірним другом пішли до Розенблята на флячки з капустою.

На цих флячках з капустою дозвольте залишити в спокою славних побратимів і сказати дещо про себе самого. Пригадую, як нині, що це було після закінчення шкільного року і роздачі свідоцтв, коли то всі школярі з провінції роз’їздились додому на вакації. Прийшла, значить, і для мене та година — попрощати Львів, і свою станцію на Церковній вулиці, і мого неоціненого пана інструктора, спакувати в дерев’яний куферочок всі маєтки та й вертатись до батьків на село, щоб там, упродовж двох із лишком місяців, займатися випасом рогатої худоби.

Настав, значить, час прощання. В той пам’ятний день наша пані господиня не пішла зрання на базар до своєї будки на Новому Світі, а залишилась у хаті, щоб попрасувати мені сорочки, привести до порядку одежину, взагалі в належний спосіб вирядити в дорогу. А десь так з обіду повинні були з’явитися на Церковній вулиці мої татуньо з фірчиною і конятами, розплатитись з господинею за станцію і забрати свого «скубента» додому.

Не можу того сказати, щоб я збирався на вакації, сповнений райдужних надій, розпромінений від щастя… Ой, я добре знав, що там, на селі, не чекає на мене безжурне, солодке безділля, а тяжка гарівка на полі, під час жнив, та й оце прокляте вставання надосвітках, до сходу сонця, щоб виганяти корівки на пашу. А далі — я вже звик був до шумного життя в місті, до Церковної вулиці, до нашої станції, до добрячої пані Евдокії, що стала ніби другою матір’ю для мене…

Ось і тому, мабуть, з вище наведених причин, смуток получений з жалем обгортали їй серце,