Читати книгу - "Королева Сонька, Ірина Звонок"

  Сонька вийшла з палатки, відчуваючи, що вона перемогла. Вона – чужинка, яку вважали дурною та неписьменною, яку зневажали і навіть судили за зраду чоловікові – відстояла корону для молодшого сина. Тепер шляхтичі, які впродовж двадцяти років були її ворогами, шанобливо кликали її «матір’ю королів».

  Вона зустрілася з Казимиром у Бресті, на кордоні королівства Польського та Великого князівства Литовського. Син прибув кількома днями раніше і встиг вполювати величезного зубра з тих, які водилися у навколишніх хащах.

  Велетенський зубр лежав посеред замкового подвір’я. Челядь збігалася подивитися на впольовану тварину. Казимир хвалився матері:

  - Ти тільки подивися, яка в нього довга та густа шерсть! А роги?! А товстелезний загривок?

  Сонька кивала, але не могла відвести очей від сина, якого востаннє бачила майже чотири років тому, коли він був ще хлоп’ям. А тепер перед нею стояв високий та міцний юнак сімнадцяти років, з золотаво-русявим волоссям та блакитно-сірими очима. Королі та князі рано стають дорослими.

  - Як же ти схожий на батька! – вигукнула вона. – Справжній Ягеллончик.

  - Я знаю, – засміявся Казимир Андрій. – Так мене усі кличуть.

«А Владислава тепер називають Варненчиком», – гірко подумала вона.

  Майже кожен король отримує від підданих прізвисько. Історія знає королів Добрих та Жорстоких, Лисих та Рудобородих, Сміливих та Божевільних. З двох Соньчиних синів один отримав прізвисько при народженні – Казимир Ягеллончик, а другий після смерті – Владислав Варненчик, тобто Варнський.

  Сонька обійняла Казимира і витерла сльози.

  - Ходімо у замок, – запропонувала вона. – Я втомилася від довгої подорожі.

  - Так, звісно, – схаменувся Казимир Андрій.

  Він повів матір у замок. Віддав наказ перенести її скрині з візка у найкращу опочивальню.

  Вони сиділи біля розчиненого вікна і дивилися в зеленаво-сіру далечінь пущі, що потопала у сутінках, що повільно насувалися зі сходу. Розмовляли русинською мовою, яку Казимир Андрій знав змалечку.

  - Синку, повертайся до Кракова, – запропонувала Сонька. – Прийми корону, яку пропонують тобі польські шляхтичі.

  - Не хочу. Мені й тут добре, – відразу насупився Казимир. – у Литві більше волі. А у Кракові що? Нудні багатогодинні церемонії; зарозумілі шляхтичі, які тільки й думають, як би вициганити у короля нові привілеї; священники, які вважають, нібито мають право втручатися у державні справи.

  - Якщо ти відмовишся, то поляки оберуть іншого короля.

  - Нехай обирають, паскудні чортяки, трясця їх матері, – вилаявся Казимир.

  - І ти готовий віддати корону твого батька і брата чужій людині? – вражено вигукнула Сонька.

  - Мамо, я просто не хочу жити серед отого лицемірного кодла, – відповів юнак. – Владислав був їхнім королем. І що вони з ним зробили?!

  - Ох, синку! Якби ти знав, як я хочу щоб Владислав повернувся...

  - Я теж. Тоді б я віддав йому польську корону і жив би у спокої. Полював би на зубрів, лосів, кабанів, лисиць. Пив вино, влаштовув свята у замку на Троках, кохав би жінок...

  - Ох, Казимире! – простогнала вона. – Я, як вовчиця, билася за корону для тебе, а ти відмовляєшся!

  - Я не відмовляюся, мамо, – глухо відповів він. – Я просто кажу, що не хочу бути королем. Але я готовий виконати мій обов’язок.

  - Синку... – Сонька розчулено торкнулася його волосся. – Повертайся до Кракова. У мене не залишилося нікого окрім тебе.

  - У тебе є пан Гінча з Рогова, – Казимир посміхнувся одним кінчиком вуст. Обличчя його залишалося кам’яним, зовсім як у батька, короля Ягайла. – А ще – кардинал Олесницький.

  - Кардинал Олесницький мені не друг, а ворог, – відповіла Сонька. – Він підтримував нашу родину лише заради влади.

  - Ось як... – хмикнув Казимир Андрій. – Тоді у мене немає вибору. Доведеться ставати королем Польським.

  - Ти станеш великим королем! – радісно вигукнула Сонька. – Як же ти схожий на свого батька!

  - А хто мій справжній батько? – несподівано запитав юнак. – Може, отой лицар, якого ти приставила до мене, щоб він навчив мене битися на мечах і скакати на коні? Так мені казали люди.

  - Недобрі люди, які розносять плітки та сіють розлад, – Сонька гнівно блиснула очима. – Той лицар – моя підтримка. І так, я його кохаю і не соромлюся признатися у своїх почуттях. Але можу тебе заспокоїти. Твій батько – король Владислав Ягайло! Ніколи, чуєш? Ніколи не сумнівайся у цьому! Ти – справжній Ягеллон.