Читати книгу - "Україна-Європа"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
* * *
Тисячі миль і мільйони хвилин відділяють мене тодішню від нинішньої; ціла прірва пролягла між дівчинкою з маленького поліського села, що молилася Богу, уявляючи при цьому свого тата, і самотньою жінкою середніх років, що сидить на широчезній канапі номеру-люкс у шалено дорогому лондонському готелі, з келихом хересу в руці та очами, повними сліз. Ця жінка не дуже полюбляє херес – шеррі, кажуть англійці, – але їй кортить напитися. І, як завжди в таких випадках, сп'яніння десь добряче забарилося, чого ніяк не скажеш про печію. Ця жінка – Боже мій, любий Господи, ну чому, чому це я? – з крижаною ясністю вже в котре усвідомлює різницю між бажаним та дійсним. Екран телевізора з діагоналлю до-фіга-і-трохи-дюймів тьмяно світиться; на ньому в режимі «стоп-кадр» застигло лице мішені. За той крихітний диск, що лежить нині в DVD-плеєрі, чекаючи наступної команди, секретні служби принаймні трьох країн залюбки озолотили б його власницю. Ось тільки власниці це ні до чого. По-перше, вона й так далеко не бідна. А по-друге, в неї знову є все. Проте цього разу – все, що їй НЕ треба.
Ця жінка дуже добре стріляє, однак ненавидить зброю.
Вона терпіти не може полювання, та мусить йти на війну. Чи, радше, на борню – з голими руками. І ногами. І в сукні з вирізом до пупа. І без бюстгальтера. Є підозра, що під час вирішальної битви на ній зовсім нічого не буде. Це називається коротко і красиво – ню.
Мабуть, якщо голих у ліжку двоє, це має називатися «нюню». Як у дитячому анекдоті про войовничих мавпочок та нажаханого бегемота.
Але для жінки – тобто, ні, для дівчинки, принцеси лісового царства – це іменується одним-єдиним словом – блуд. Розпуста.
Та дівчинка була дуже старомодною.
Жінка, котрою вона стала, ніяка. Не старозавітна, і не авангардна. Ні жива, ні мертва. Ні рак, ні жаба.
А чи існує вона взагалі?
Дуже хотілося б відповісти «ні». Тим більше, що це досить близько до істини. Та десь у глибині мого спаплюженого єства, як вогник лампадки перед потьмянілою від часу іконою, слабко мерехтить іще жива душа. Як зле пожартував Господь, лишивши її в цьому знесиленому, знекровленому тілі! І як жорстоко вчинив! Душа, втративши все, чим дорожила, безпорадним метеликом метушиться у скляній порожнечі буття, з кожним рухом втрачаючи жагу боротьби. І бажання жити.
Часом це – непоправна втрата. Не все можна відновити, навіть якщо дуже кортить. Але є речі, які ти мусиш робити. Справи, які маєш закрити, хай там що. І хочеш ти цього чи ні, не має жодного значення.
You was born to do it, як кажуть у голлівудських кінах.
Хоча, звісно, не всі так вважають.
Лунає дзвінок мобільного, і роздвоєння особистості зникає. Я перестаю бачити себе ніби згори, виринаю з трясовиння спогадів на поверхню сьогодення і відповідаю, не дивлячись на дисплей телефону. Я й так знаю, хто це. На веселеньку мелодію «У попа была собака» в мене запрограмований лише один абонент.
– Слава Ісусу Христу, – лунає в слухавці.
– Навіки слава Богу, – кисло промовляю я. І не тому, що не рада чути цей голос. Я просто в курсі, про що піде розмова. Це ж бо не вперше.
– Як ся маєш, доню?
– Файно. Ліпше за всіх. А ви як, отче?
– Та теж нівроку. Ти зараз де?
От ніби він і гадки про це не має!
– У Лондоні.
– Серйозно?! – таке щире, непідробне здивування звучить в голосі отця Лоренцо де Россі, що на якусь крихітну мить я йому практично вірю. А вже наступної думаю, що падре цілком заслуговує на «Оскара». Який талант, який актор гине! Може, віддати йому свого золотого дядечка? Той, щоправда, не за акторську гру і не за режисуру, але яка різниця? Тим паче, що мені ця статуетка вже ні до чого.
– І я також у Лондоні, – шовком стелиться священик. – Уявляєш, який чудесний збіг обставин?
Уявляю, авжеж. Ах ти, старий лисе, пройдисвіте в сутані, думаю я з ніжністю. Я не можу довго сердитися на падре, хай які прикрі речі він говорить. Зрештою, він за мене турбується і пхає носа в моє життя виключно з любові. А це багато важить, і за це багато чого можна витерпіти, і майже все – простити.
– Може, повечеряємо разом? – трубка туркотить, як закоханий голуб. – Скажімо, завтра, о сьомій вечора?
– Ні. Завтра у мене безліч справ.
– І яких це, Нарі? – голуб вмить обертається на їжака зі сталевими голками. Дуже войовничого їжака. Голки ворушаться і стукають одна об одну, як крихітні мечі. Я це чую. У мене абсолютний слух.
– Нагальних, отче, – я не гірше від отця-єзуїта вмію ховати правду за порожніми фразами. – Але ми ще встигнемо побачитися сьогодні. Якщо хочете, – раптом додаю я. У слухавці западає тиша, і лише легенький шум, подібний до того, що буває, коли притулиш до вуха морську мушлю, щось шепоче мені на вухо. Такий собі резонанс. Збентеження отця Лоренцо пояснити легко – він не чекав від мене запрошення. Сама від себе я його також не чекала. Але слово не горобець. І до того ж не зле буде побачитися з патером востаннє…
Благословіть мене, отче, бо на мені гріх…
Ця сакральна фраза жодного разу не пролунає вголос за нашого спілкування. І не тому, що отець Лоренцо ревний католик, а я – не зрозуміло, хто. Точніше, не лише тому. Просто я добре тямлю, що він ніколи не схвалить моїх намірів. А я ніколи не зможу відмовитися від них.
Утім, коли жити тобі лишається годин тридцять, слово «ніколи» набирає дещо іншого значення. Іншого відтінку.
– Гаразд, домовилися, – ну хто би сумнівався, що мій друг щодуху вчепиться за мою необережність. А хватка в нього, як у бультер'єра, мушу вам доповісти. І дуже міцні зуби. –
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Україна-Європа», після закриття браузера.