Читати книгу - "Вулиця Червоних Троянд"

Василь Мина довго умовляв Якова, пропонував свою поміч, хотів вивести його з міста. Яків відмовився. Сказав, що буде чекати до вечора, мусить з'ясувати, хто з підпільників уцілів, з ким доведеться продовжувати роботу.

Поряд із хатиною Мини жив помічник начальника тюрми Боярський. Напевно, він помітив Якова, коли той завернув у подвір'я на Інтернаціональній. Разом із гестапівцями тюремщик прикотив туди на легковій машині.

Побачивши у вікно машину, Василь Мина розпачливо проговорив:

— Десять хвилин тому ми ще могли б встигнути…

— Ні, я не мав права тікати, зрозумій, — м'яко відповів Яків. — Мій обов'язок — бути разом з товаришами, їх чекають тяжкі дні. Спробую взяти на себе все. Кажи німцям, що ти мене вперше бачиш, що я забрів до тебе випадково. Прощай!

Коли увійшли гестапівці, Яків стояв біля вікна. Офіцер вгледів темні окуляри, загорлав:

— Батюк? Ти — Батюк?

— Не треба нервувати, — спокійно сказав Яків. — Так, я — Батюк…

Йому не судилося бачити сонце й обличчя тих, з ким він ішов поряд у суворий час випробувань, але пітьми перед ним не було. Його очима було гаряче серце і друзі, з якими він розділив боротьбу й останні хвилини життя. Він і зараз з ними поряд, у Ніжині, на широкому майдані, в граніті пам'ятника. Їх розстріляли фашисти за дев'ять днів до приходу Червоної Армії.

Ось їх імена:

Фанасій Афонін

Євгенія Батюк

Яків Батюк

Ганна Борисова

Марфа Катан

Михайло Колодій

Григорій Лопотецький

Ксенія Могильова

Іван Могильний

Ліза Пилипенко

Віра Смоленчук

Ганна Солодовникова

Михайло Ткачов

Євдокія Чернишова

Навпроти імені Якова Батюка в граніті викарбуваиа Зірка Героя.

Серед відзначених урядовими нагородами на честь 50-ї річниці Великого Жовтня учасників громадянської війни зустрілося мені знайоме прізвище — Хахуда Омелян Петрович. І я мимовільно розгорнув свої старі журналістські блокноти…

Ще годину тому вони аж спотикалися від утоми.

Костюченко заснув одразу, притулившись спиною до теплої лежанки, але не випускав із рук гвинтівки. Жора Воловик і Сашко Шевирьов лежали поряд на соломі, з насолодою випроставши ноги. Симоненко поглядав на хлопців, боровся із важкою млявістю, що хилила на груди неслухняну, ніби чужу голову.

Ніч розпливлася туманом. Клята, холодна, зрадлива ніч, що тяглася нескінченною вервечкою верст, поки дісталися вони до села Червоні Партизани. Лісом, ярами та глухими байраками скрадалися вони повз темні, неначе мертві села і хутори. Шлях до рідного Миколиного села висотав із них усі сили, неблизький шлях по землі, де нишпорили тепер окупанти. А все заради кулемета «максима». І ризикували, і змокли до останньої нитки, і в животі бурчало від голоду. Кулемет стояв у клуні зв'язкового Клима Скотаря. Не раз збиралися вони забрати «максима» до лісу, та есесівські облави не давали й дихнути останнім часом. Гітлерівці блокували лісовий партизанський острів, перетяли всі дороги, що вели до нього. Але в своєму Носівському районі Микола Симоненко і старий Костюченко знали кожну стежку, кожен вибалок. І прослизнули-таки повз застави карателів.

До села дісталися, коли вже на сході засіріло небо. Хочеш — не хочеш, а мусили пересидіти десь до вечора. Симоненко привів їх до своєї двоюрідної сестри Ярини, самотньої горбатенької жінки. Вона нагодувала їх, стиха поплакала, дивлячись, як вони, зарослі й обідрані, жадібно давилися печеною картоплею, потім замкнула знадвору хату, а сама пішла попередити Скотаря, щоб, як смеркне, чекав на гостей.

Троє спали. Четвертий, чорнобровий юнак у старій ватянці, під якою смугастів матроський тільник, сидів біля Симоненка на лаві і не відводив очей од вікна, за яким вздовж тинів в'юнився вузенький провулок. Прізвища цього хлопця ніхто не знав, у загоні звали Гришею Моряком. Здавалося, лише Гришу не підкосив пічний перехід. Він неквапно жував сушені вишні, поблискував білими, як морська піна, зубами.

Серце Миколи Симоненка заходилося від туги. Думки спліталися, давили, ятрили мозок. Наче той камінь звалився на Миколу в рідному селі. Тут він гасав ще босоногим хлоп'ям, пас корів, ходив до школи. Все навколо було близьке, пам'ятне. І хоч Миколине напівсирітське дитинство склалося не так уже й радісно, але ті давні роки згадувалися тепер по-новому, випливали в куточків пам'яті світлими, чистими картинами, далекими, назавжди втраченими.

Рано пішов Микола на самостійний хліб — тяжко було матері прогодувати сім'ю. Прийняли його до себе радгоспівці, згодом пригріли залізничники. На станції Ніжин, де перегукувалися паровози і дзенькали буферами вагони, він потрапив до замурзаного племені ремонтників. Починав учнем, закінчив залізничну службу з бригадирським званням. З піснями під гармошку провела бригада Миколу до Червоної Армії, в знамениту Кремлівську дивізію.

… Симоненко трусонув головою, потер кулаками очі. Удосвіта його мати Катерина Трохимівна приносила йому сюди маленьку його доньку. Він посадив її на коліна, довго вдивлявся в усміхнене пухленьке личко, в нерозумні ще оченята-васильки. Пальчики дитини гладили зашкарублу шкірянку, тяглися до поголених щік, бавилися ремінцем маузера. Донька побула а ним недовго — мати забрала онуку, витираючи сльози краєчком злинялої хустки. Микола провів їх до