Читати книгу - "Вулиця Червоних Троянд"

порога, і щось гаряче підступило до горла. Дивився на дитину, а перед очима стояло обличчя дружини. В Ніжині, в місті, де вперше стрілися вони, її тепер мучили в гестапівському застінку. Схопили дружину окупанти за те, що чоловік її був у партизанах, били страшно, доскіпувалися: «Де переховується твій комуніст? Веди, показуй!..»

Гриша Моряк підвівся з лави, майже силоміць примусив Симоненка лягти на солому поряд із хлопцями. Микола мовчки заплющив очі. Й одразу ж скочив на ноги, підштовхнутий тривожним окриком:

— Братва, полундра! Нас застукали!

Кинувся до вікна. Сіро-зелені шинелі миготіли за тином. Німці неквапом наближалися до хати, з острахом зорили довкруж. Позаду рідкого цепу йшов офіцер з автоматом упоперек грудей, махав рукою, підганяючи солдатів. Поміж шинелей і пілоток деінде чорніли пальта й шапки. Поліцайня. Симоненко затримав погляд на одному. Він ішов якось боком, щомиті озираючись, довга чумарка плуталась між ногами. Симоненко упізнав його. Години дві тому цей, у чумарці, зіскочив біля воріт із велосипеда, довго слинив цигарку, спідлоба позираючи на хату Ярини.

Вони ще мали кілька рятівних хвилин, ще можна було вистрибнути у вікно, що на причілку, й тікати городами, поки німці не оточили садибу. Симоненко подумав про це і, спіймавши себе на такій мислі, зціпив зуби. Тікати?.. Скільки ж можна утікати від них, чути, як за спиною свистять їхні кулі? Скільки можна?! Він схопив зі столу свій автомат.

Костюченко став біля вікна. Старий партизан-щорсівець клацнув затвором, зручніше вмостив на підвіконні трьохлінійку. Шевирьов тримав у руках по гранаті. Гриша Моряк витяг з кишені сірий потертий наган.

У замкнені сінешні двері вже гамселили чимось важким. Кричали:

— Ей, Симоненко, чуєш? Знаємо, що ти тут, байстрюче! Здавайся, або живцем засмажимо, більшовицьке сім'я! Виходь, с-сучий сину!

Двері затріщали. В пролом з гарчанням рвонулася руда вівчарка, скалячи зуби, стрибнула із сіней у кімнату. Костюченкова трьохлінійка обпекла пострілом вишкірену пащеку. Дряпаючи й кусаючи глиняну долівку, пес заскавчав, посунувся під припічок. Тої ж. миті упали двері, зірвані з петель. Симоненко повів стволом ППД. Черга відкинула назад з'юрмлені біля порога сіро-зелені шинелі. Крик і стогін німців, лайка поліцаїв потонули в гуркотняві пострілів.

Старий Костюченко стріляв крізь вікно, а на підлозі перед ним розпливалася кривава калюжа. Біля другого вікна гримів карабін Воловика. Кулі карателів довбали стіни хатини, клювали розмальований синькою комин. Пригнувшись, відіпхнувши Гришу Моряка й Симоненка, Сашко Шевирьов жбурнув із сіней надвір дві «лимонки». Від вибухів зойкнули, сполохано задзенькотіли й посипалися шибки.

— Біжіть, хлопці! — хрипко мовив Костюченко. — Вони втікають, бачите, втікають… — Він повільно сповз на підлогу, випустив гвинтівку. Та нараз підвівся, тримаючись за лаву, витяг із-за халяви фінку.

— Та ви що, Іване Даниловичу? Проб'ємося!..

Симоненко хотів схопити його за руку і не встиг. Костюченко ударив себе ножем у груди, прошепотів, падаючи:

— Ноги мої прострелено… Прощайте, хлопці…

З хлипом вдихнувши згіркле від пороху повітря, Симоненко проминув сіни, переступив через забитих, вискочив на подвір'я, віялом розсипаючи кулі з тремтячого автомата.

Усе, що діялося потім, він бачив, як крізь мутний туман. Німців, які стрибали через тини, поліцаїв, що бігли до сусідніх хат, Гришу Моряка, котрий обома руками виривав автомат у офіцера і, присідаючи, бив його в обличчя головою… Щось кричав Жора Воловик, замахуючись на бігу гранатою; Шевирьов стріляв із коліна, а високий підстаркуватий німець в окулярах з підіткнутими під пояс полами шинелі, стріляв з гвинтівки від колодязя, цілячись у Шевирьова… Струснувши повітря, гримнув вибух — майже під ногами в Симоненка бризнула фонтаном земля. Приглушений і засліплений, він спіткнувся, чиїсь руки підхопили його.

— Тебе поранено?

Він покрутив головою, знову натиснув на спуск автомата.

Як опинилися вони за селом, Симоненко вже не пам'ятав. Близькою стіною темнів ліс. У селі гахкали поодинокі постріли. Гриша Моряк, заліплений багнюкою, з залитим кров'ю обличчям, мацав посічену осколками шкірянку Симоненка, тихо лаявся. Кульгаючи, позаду йшов Сашко Шевирьов. Жора Воловик випльовував на долоню покришені зуби.

Їх залишилося четверо. П'ятий остався там, на глиняній долівці, притрушений прив'ялим чебрецем.

2

На хуторі Сулак вони постукали у віконце до Груні Якименко, давньої Миколиної знайомої. Над землею нависла ніч, темна, без зір. Десь глухо, ліньки подавав голос собака, йому вторили неподалік інші. Десь на іншому кутку п'яно горлали пісню. Груия відчинила двері й сплеснула руками.

— Світла не запалюй, — сказав Симоненко. — Водички дай нам, горить усе всередині.

Кухлик із водою впав до Груниних ніг.

— Ой Миколечко, прости мені за погану вість, — тихо затужила вона. — Нема вже твоєї жони на світі, повісили вчора фашисти твою жону в Ніжині… в тюрмі…

У чорний куток відступив Симоненко. Стояв, не ворухнувшись. А пісня безжурно й хмільно вривалася знадвору в маленьку, огорнену пітьмою хату, тривожачи німотну скорботу тиші.

— Хто співає? — запитав Микола крижаним голосом.

— То в поліцая. Гості в нього: староста із Червоних Партизанів та ще якісь із гвинтівками… Ой Миколо, куди ж ти? Не треба, їх там багато, вб'ють же!

Тремтячі руки Груні обхопили шорстку шкірянку. Симоненко мовчки відсторонив жінку. Не зронивши й слова, партизани мовчки вийшли за ним услід.

Дім поліцая світився квадратами вікон. Симоненко притулився обличчям до шибки. Мліючи від самогонки й задухи, навколо столу сиділо кілька чоловіків. У кочергах стояли гвинтівки. Дебела молодиця у вишиваній сорочці усміхалася гостям, розставляючи перед ними миски з холодцем. Вусатий голомозий дядько в накинутому на плечі чорному френчі, певно, господар, притискав до живота обплетену лозинням сулію. Спітнілі, розхристані гості врізнобій голосили про те, як козак Сагайдачний проміняв жінку на тютюн та люльку. Сизим клоччям плавав по кімнаті тютюновий дим.

Симоненко тицьнув автомат Воловикові, з розгону вдарив плечем по віконній рамі. В хаті несамовито заверещала