Читати книгу - "Титан, Теодор Драйзер"

— Цей знімок справив на мене дуже сильне враження. Я став розпитувати про вас і спробував з’ясувати все, що міг. Потім побачив ще одну вашу світлину, великий портрет, він був виставлений у вітрині луїсвільського фотографа. Я купив його. Тепер він стоїть у мене в кабінеті на столі, в моїй чиказькій конторі. На цьому портреті ви зняті біля каміна.

— Так, пригадую і це фото, — промовила Береніс. Вона була зворушена, але ще не встигла сконцентруватися.

— Дозвольте розповісти вам коротко про себе. Це не забере багато часу. Я родом — із Філадельфії. Мій батько і мати — корінні філадельфійці. Все життя я займався банківською справою та міським залізничним транспортом. Моя перша дружина була з пресвітеріанської сім’ї, дуже побожна, дуже манірна, старша за мене років на шість-сім. Я був щасливий із нею спочатку — перші роки. Вона народила мені двох дітей. Потім я зустрівся з моєю теперішньою дружиною. Вона була молодша за мене на десять років і дуже гарна. В якомусь сенсі вона була розумнішою за мою першу дружину. Не настільки напхана забобонами і добрішою, ширшою натурою. Я захопився нею і врешті-решт домігся розлучення. Ми виїхали з Філадельфії й одружилися. Я дуже кохав її в той час і думав, що вона буде мені ідеальною подругою життя. Та я й зараз вважаю, що вона має дуже багато привабливих рис. Але мій ідеал жінки, мої смаки з роками поступово змінювалися. Зрештою життєвий досвід переконав мене в тому, що моя дружина — не та жінка, котра мені потрібна. Вона не розуміє мене. Не беруся стверджувати, що я сам себе цілковито розумію, але мені здається, що я можу зустріти жінку, котра буде розуміти мене краще, ніж я сам, котра зуміє побачити в мені те, чого я сам не бачу, і все ж таки буде кохати мене. Ніде правди діти, жінки завжди були моєю слабкістю. Для мене на світі існує тільки одна безумовна цінність — це жінка, котру я хочу мати.

— Боюся, що жодна жінка не візьметься встановити, хто ж є вашою справжньою обраницею, — глузливо посміхнулася Береніс.

Ковпервуд і оком не змигнув.

— Так, жодна, крім тієї єдиної, про котру йде мова, — з наголосом вимовив він.

— Ну, що не кажіть, у неї буде нелегке завдання, — заперечила Береніс жартівливо, але вже теплішим тоном.

— Я сповідаюся перед вами і не шукаю виправдань, — сказав Френк серйозно і з певним зусиллям. — Жінки, котрих я знав, можуть, імовірно, бути ідеальними дружинами для інших чоловіків, але не для мене. У цьому переконало мене життя. Воно змінило мої смаки, вимоги та запити.

— І ви вважаєте, що цей процес якимось чином добіг кінця? — спитала вона тим зарозуміло-глузливим тоном, який завжди дражнив, вабив і обеззброював його.

— Ні, я цього не кажу. Хоча ідеал жінки для мене вже визначився. Я ношу його в собі багато років. Тому все інше втратило ціну в моїх очах. Ідеали існують, це — не вигадка. І кожна людина прагне знайти свою провідну зірку.

Промовляючи так, Ковпервуд раптом відчув, що він робить зовсім незвичайне для себе зізнання. Він прийшов сюди, щоб підпорядкувати Береніс своїй волі та змусити її змінити прийняте нею рішення. На ділі відбувалося щось зовсім інше. Береніс здобувала над ним гору. Ця тоненька, струнка, граційна дівчина, спритна й упевнена в собі, спокійно стояла перед ним, змушуючи його виливати їй свою душу. Але Френк раптом відчув у її ставленні до нього щось ласкаве, майже материнське. Йому здавалося, що вона все бачить, відчуває та тямить. Він був упевнений, що вона зрозуміє його. Він змусить її збагнути! Хоч який би він був, хоч яким би було його минуле, вона не буде дріб’язково засуджувати його. Це — не в її природі. Все в ній служило тому запорукою.

— Так, — зауважила Береніс, — кожному потрібен дороговказ, тільки мені здається, що ви, мабуть, не зумієте такий знайти. Невже сподіваєтеся зустріти свій ідеал в образі живої жінки?

— Я вже зустрів його, — сказав Ковпервуд, захоплюючись спритністю та гнучкістю її розуму, а разом із тим і свого власного, що вже вловив хід її думок, захоплюючись улаштуванням людського мозку взагалі, його темними, недослідженими глибинами, що змушують інших ставати в глухий кут. — Прошу вас, поставтеся серйозно до того, що я зараз скажу, це пояснить вам багато що. Ваш портрет зацікавив мене тому, що в ньому я побачив втілення свого ідеалу, який, як вам здається, схильний до настільки частих змін. А коли я вперше зустрівся з вами, у вашому пансіоні на Ріверсайд-драйв, мені стало втямки, що я не помилився. І ось минуло майже сім років, а мій ідеал не змінився. Я ніколи не розмовляв із вами про це, але ніщо не змінилося в мені з того часу. Може, ви вважаєте, що я не маю права відчувати чогось такого. Багато хто погодиться з вами. Але тут уже нічого не вдієш — я покохав вас, я люблю вас, і цим, тільки цим пояснюються мої взаємини з вашою матінкою. Коли якось у Луїсвілі вона розповіла мені про свої труднощі, я вирішив допомогти їй заради вас. І все, що я робив із того часу, робив заради вас... Втім, вона цього не знає. У дечому, Береніс, ваша матінка трохи нездогадлива. Всі ці роки я був закоханий у вас, пристрасно закоханий. Тепер ось дивлюся на вас і думаю, які ви божественно гарні. Так, ви — той ідеал, що я шукав. Не переймайтеся, я не буду докучати вам своїми зізнаннями.

Береніс зробила ледь помітний рух. Вона боялася не так його, скільки самої себе. У цьому чоловікові відчувалася така сила... Вона не могла ставитися до нього несерйозно, коли він був такий серйозний.

— Усе, що я робив для вас і для вашої матусі, робив тільки тому, що кохав вас і хотів, аби ви стали досконалістю, щоб ніщо не заважало розквіту ваших талантів. Заради вас я збудував свій новий будинок на П’ятій авеню. Так, ви цього не знаєте, але я будував його, мріючи про вас. Хотів створити щось гідне вас. Марна мрія? Безумовно. Все, чого ми прагнемо, певною мірою стосується царини мрій. Якщо мій будинок гарний, цим я зобов’язаний тільки вам. Думаючи про вас, я створював його