Читати книгу - "Титан, Теодор Драйзер"

Ковпервуд замовк, мовчала і Береніс. Її першим бажанням було обірвати його, але Френк зумів зачепити її марнославство, пробудити в ній захоплення своєю силою, розворушити артистичні струнки її душі. До того ж, правду кажучи, її мучила цікавість: чого, власне, домагається Ковпервуд? Хоче просто зробити її своєю коханкою, чи має намір чекати, поки не отримає можливості зробити її своєю дружиною?

— Вас, мабуть, цікавить, чи мріяв я одружитися з вами, — провадив далі Ковпервуд, немов прочитавши її думки. — Щодо цього я нічим не відрізняюся від інших чоловіків, Береніс. Буду відвертий. Я хотів домогтися вас будь-яким шляхом, аби домогтися. Я жив надією, що колись ви покохаєте мене. Я зненавидів Брексмара, як тільки він з’явився біля вас, але у мене і в думках не було стояти на заваді вам. Я був готовий поступитися йому дорогою. Я заздрив усім чоловікам, котрих бачив біля вас, — і старим, і молодим. Я заздрив навіть вашій матінці, бо не міг бути таким близьким до вас, як вона. Але водночас я хотів, щоб ви мали все, все, що вам треба. Якби я переконався в тому, що ви по-справжньому покохали когось і мені вже нема на що сподіватися, я не став би вам заважати. Ось і все, решту ви самі знаєте. Але я приїхав сьогодні сюди не за тим, щоб сказати це.

Він чекав від неї відповіді, але вона промовила тільки:

— Справді?

— Я приїхав просити вас і далі жити так, як ви жили раніше. Й хоч як би ви судили про мене, особливо тепер, після мого зізнання, — вірте, що я прошу вас про це абсолютно щиро та безкорисливо. Я ще не розпрощався навіки зі своїми ілюзіями та мріями. Хтозна, можливо, доля ще зробить мене вашим обранцем. Але хоч як би там було, хочу, щоб ви нічого не змінювали у вашому житті та були щасливі, не зважаючи на мене. Я мріяв про вас, але, мабуть, це була помилка. Ви ж маєте тримати голову високо, бо маєте на це право. Ви повинні керувати. Виходьте заміж за того, хто вам любий. Я подбаю, щоб ви принесли вашому майбутньому чоловікові гідний вас посаг. Я кохаю вас, Береніс, але з цього дня змушу себе ставитися до вас із суто батьківською прихильністю. Перед смертю я подбаю про вас у своєму заповіті. Але прошу — живіть так само безтурботно, як жили до цього часу. Адже для мене головне — це знати, що ви задоволені та щасливі.

Він знову замовк, продовжуючи пильно дивитися на неї та щиро вірячи в цю мить усьому, що казав. Коли Френк помре, вона знайде своє ім’я в його заповіті. Якщо Береніс буде жити, як і раніше, і виїжджати в світ, і шукати собі супутника життя, то врешті-решт, імовірно, знайде і покохає когось, але перш ніж це трапиться, вона, можливо, стане тепліше та довірливіше ставитися до нього. Інакше, що дає йому ця опіка над нею? Але завоювати її прихильність, довіру, дружбу — хіба це вже не нагорода?

Ковпервуд завжди цікавив Береніс. Його кипуча енергія, його рішучість, життєва сила і, як їй здавалося, прямота — спонукали її до нього. А тепер вона була зворушена його великодушністю. Навіть якщо він і не завжди буде такий безкорисливий, якщо пристрасть врешті візьме гору в ньому над іншими почуттями, то зараз Береніс не могла сумніватися в його щирості. Так довго кохати, молитися і мовчати! Такий сильний, могутній чоловік мріє про неї, як хлопчисько, — чи це не перемога? Для її розтривоженого самолюбства, що настільки сильно потерпіло від пережитого приниження, зізнання Френка було свого роду бальзамом. У відвертій його прямоті було якесь своєрідне благородство, що викликало несвідоме захоплення Береніс. Ось він стоїть перед нею — скроні його вже посріблила сивина, а це дуже личить певного типу чоловікам і вельми подобається декотрим жінкам. Скільки би не намагалася Береніс, вона не може не відчувати до нього симпатії, навіть ніжності, мало не материнського почуття. О, так, безперечно, йому потрібна справжня жінка — освічена, з високою культурою, смаком, розумом, душею. В усілякому разі, як можна відібрати у нього право мріяти про таку жінку? В цю мить Френк здавався Береніс особистістю незвичайною і в той же час — просто норовливим, упертим хлопчиськом. Гарний, сильний душею і тілом, сповнений упевненості та внутрішнього вогню, котрий завжди прагне вперед, він аж ніяк не був схожий на старигана. Чи правда те, що він так сильно любить її? Чи може він так любити? Чи може він узагалі любити когось? Однак чого він тільки не робив, аби здобути її прихильність! До чого ж усе це? Всі ці палкі слова? Всі ці великодушні вчинки? Біля під’їзду на снігу стояв його розкішний автомобіль, що переливався коричневим лаком. Так, це впливовий, знаменитий Френк Алджернон Ковпервуд із Чикаґо! І він — біля її ніг, благає її, зелене дівчисько, зглянутися над ним, не проганяти його геть, залишити йому хоч якесь місце в її житті. Це безмірно лестило Береніс, хвилювало її уяву та паморочило їй голову.

— Тепер ви подобаєтеся мені більше, — нарешті сказала вона. — Я вірю вам. Раніше я не зовсім вам вірила. Це, природно, не означає, що я дозволю вам витрачати гроші на мене чи маму, — зовсім ні. Але я захоплююся вами. Цього ви домоглися. І, здається, розумію вас і ваші прагнення. Я завжди відчувала, що частково розумію їх. Але прошу вас, поки що не вимагайте від мене нічого. Мені треба подумати. Я ще не знаю, чи можу я зробити те, про що ви просите. (Вона помітила, як знову щось промайнуло в його очах і втонуло в глибині.) Не будемо сьогодні про це більше балакати.

— Але послухайте, Береніс, — сказав Ковпервуд зі справжнім благанням у голосі. — Мені здається, ви все ж таки не розумієте мене. Я був такий самотній... Я...

— Ні, ні, я розумію, — зупинила вона його, простягаючи руку. — І з цього дня ми будемо друзями, що б не сталося, тому що я щиро налаштована до вас. Але не змушуйте мене вирішувати це питання сьогодні. Я не можу. І не хочу. Це просто неможливо.

— Навіть не зважаючи на те, що я був би щасливий віддати вам усе, що в мене є? Адже без вас навіщо мені все це?

— Ні,