Читати книгу - "Гра в чужу брехню, Олена Гриб"

Та не довелося.

Перший маг не удостоїв злочинницю навіть короткою зустріччю.

– Я не воюю з дітьми! – почула вона його дзвінкий голос, перш ніж один із помічників відправив її, обвішану заборонними амулетами, додому. У ненависний закутень, з якого молода магиня прагнула вирватися будь-якою ціною. До батька, що не чув нічого, крім своїх слів, і до матері, що лише іноді згадувала про реальність. З власноруч виготовленими Радісом амулетами, що заборонили будь-яку магічну діяльність.

Це було нестерпно!

Її не сприймали всерйоз. Незважаючи на те, що вона робила, її вважали нешкідливою овечкою, негідною хоч якогось покарання. Для Ільмени таке ставлення означало лиш одне: мрії про славу не збудуться ніколи, тому що в цьому світі вона – ніхто.

«Я ніхто!» – повторювала дівчина, змушуючи слуг притискатися до стін.

Ніхто… ніхто… ніхто… Здавалося, цими словами наповнений весь будинок.

Спочатку з нею намагалися розмовляти. Потім, упевнившись у марності будь-яких спроб, лишили в спокої.

«Якщо так триватиме і далі, моя дочка збожеволіє», – скаржилася графиня нечисленним подругам. Ті співчутливо підтакували, з побоюванням поглядаючи на високу тінь, що час від часу  пропливала за вікном. І всі вони погоджуватися з тим, що відсутність покарання виявилася для Ільмени найстрашнішою карою.