Читати книгу - "Експансія-I"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ні Штірліц і ні Кемп не могли також передбачити, що Дейві дали ще одне делікатне доручення (а втім, не йому одному) — з'ясувати долю тих осіб, які були зав'язані в атомний проект нацистів; прізвище Штірліца стояло не на останньому місці.
… Часом Кемп ненавидів себе за зайву, як він сам це назвав, «німецькість». Він нічого не міг вдіяти з собою, коли мозок його, немов окремо від нього самого і від його глибинної суті, автоматично обчислював ту реальну, чисто житейську економію, яку дають всі ці ділові ленчі і коктейль-парті. Суми ці не просто намертво закарбувалися в його мозку (часом навіть мимо його волі), але й складалися в певну концепцію бюджету; якось само собою виходило так, що місячний оклад, який платила фірма, майже повністю переходив на його рахунок у «Банк де Мадрід»; харчувався він саме на цих практично щоденних прийомах; Ерл Джекобс виділив йому досить значну суму на представницькі витрати та бензин (так звані транспортні витрати), фірма також фінансувала його телефонні розмови і, після того як він підготував чотири дуже вигідні контракти, взяла на себе половину квартирної платні, бо Джекобс вирішив, що його холостяцька квартира цілком може бути обладнана для зустрічей з потрібними людьми, коли розмова в ресторані небажана з цілого ряду міркувань, а насамперед тому, що секретна поліція — особливо після того, як Франко санкціонував широкі зв'язки з Америкою, — хоче знати все і всіх, влізає в прерогативи міністерства економіки, відробляє свій хліб абияк, а рапорти агентури можуть бути некваліфіковані чи тенденційні, і тоді навіть сам Ерл Джекобс з його зв'язками не гарантований, що вдасться вчасно «погасити» непотрібну сварку.
Іноді Кемп виймав свою чекову книжку і з радістю переглядав суму свого рахунку, яка щомісячно збільшувалася, — адже після війни почав з нуля, а через одинадцять місяців зможе купити старий будинок на березі біля Малаги, який нагледів якось, будучи у відрядженні в Андалусії. Знову-таки незалежно від самого себе, зовсім автоматично його мозок, підкорений ощадливому педантизму, легко й точно вичислив, що треба буде ще три роки попрацювати в корпорації, щоб перетворити розвалюгу в цілком пристойний пансіонат, який він назве «Кондор»; вісім номерів, великий хол-ресторан, басейн у дворі; Герман Гіскес, підполковник абверу, один з найдовіреніших співробітників Гелена, сказав на їхній останній зустрічі, що через кілька років у гамбурзьких газетах можна вже буде надрукувати рекламу про «німецький куточок на березі Середземного моря»; саме тепер у Німеччині роблять гроші, величезні гроші, отже, люди захочуть відпочити тиждень-другий подалі від чужих очей, запросивши на сонечко хорошу подругу.
Гіскесу він вірив; вперше вони зустрілися на конспіративній квартирі Гелена в Мюнхені у вересні сорок четвертого; генерал тоді запросив його (не «Кемпа» ще), підполковника Ріхарда Віккерса, і підполковника Германа Гіскеса.
Гелен був похмурий, довго сидів біля приймача «Блау-пункт», ловив хвилю тієї німецької радіостанції, яка передавала тірольські пісні (дуже голосисті, надійно забивають розмови; отже, прослухати їхню бесіду колега Мюллер практично не міг, коли припустити, що гестапо — за завданням Кальтербруннера — все-таки обладнало його конспіративну квартиру апаратурою), потім запросив офіцерів до невеличкого столика, сервірованого печивом, трофейним товстим шоколадом та неміцною кавою.
— Я запросив вас, — сказав він, — не для того, щоб повідомити вам щось приємне, а зовсім навпаки… Я хочу поговорити з вами цілком відверто про те, що нас чекає. А чекає нас окупація. Так, саме так. Війну програно, крах неминучий. І я хочу розповісти про те, як кожному з вас належить поводитись після того, як вас заарештують…
Гелен нахмурився, лоб вкрили глибокі зморшки, він був стомлений і змарнілий: щоки позападали, під очима залягли темні тіні.
— Так, — роздратовано повторив він, — саме так, після того, як вас заарештують… Єдиний, хто, можливо, уникне арешту, — він підвів очі на Кемпа, — будете ви, бо я пробив для вас призначення в Лісабон; ваше прізвище тепер — Кемп, починаєте службу в нашому аташаті. Але більшу частину часу витрачайте на те, щоб уже зараз, не гаючись, шукати контакти з ІТТ — я вірю моєму другові доктору Вест-рику. Не думайте про поточні справи; ваше головне завдання — підготувати точку, яка в майбутньому дасть змогу організувати надійний дах для всіх тих, у кому будемо зацікавлені ми, солдати тієї Німеччини, яка встане з попелу.
… Вдруге Кемп зустрівся з Германом Гіскесом у Лісабоні, коли той прилетів до португальської столиці разом з Густавом Гаузнером у грудні сорок четвертого, напередодні різ-два; вони поїхали на Байро Алто, в район місцевої Фліт-стріт, у невеличкий ресторанчик «Нова прімавера»; розмовляли мало, пили багато, настрій у всіх був пригнічений; дали обітницю допомагати один одному чим можуть і як можуть, грядущому жаху можна протиставити тільки єдність бойових соратників. Кемп переклав прислів'я, виведені синьою поливою на білих кахлях, вмонтованих у стіну: «Добре робить той, хто робить», «Фальшивий друг — найгірший ворог». Саме тоді Гіскес і пожартував: «Найбільша допомога, яку ми зможемо подати нашій нещасній батьківщині, полягає, мабуть, у тому, щоб кожен з нас зміг розбагатіти, як Крез. Тільки потім не сісти сидьма на це багатство, а поділити його між борцями… Страшненька ідея визначає кінець режиму: «Багатійте, і ви допоможете нації!» Де наша колишня німецька духовність, боже мій?!»
… У «Лукулусі» було весело, аргентінці влаштували чудовий обід, м'ясо тало в роті, ніде в світі немає такої яловичини, як у них, хазяїн ресторану не образився, коли вони привезли кухаря з свого посольства, той готував ростбіфи й вирізки, пильнуючи, щоб не було пересмаження, це найстрашніший гріх, бо пропорція присмаженості зверху і крові всередині є першооснова гастрономії Байреса; найменше порушення заплямує ганьбою, навіщо тоді друкували в меню назву страв, що славилися в Аргентіні.
Вино подавали з бодег Мендоси — спеціально привезли з собою п'ятнадцять ящиків; звичайно, іспанська «Рьоха» чудова, але вже коли в «Лукулусі» сьогодні приймають на ар-гентінський лад, то нехай головне, що визначає стіл, тобто м'ясо й вино, буде аргентінське.
Маркіз де ля Куенья був в ударі, розповідав анекдоти, хазяїни й гості сміялися до сліз; благопристойний порядок змінила дружня розкутість: люди мінялися місцями, розмовляли всі, стало гамірно; розбилися за інтересами, запитання
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Експансія-I», після закриття браузера.