Читати книгу - "Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже"

У першу чергу слід було зупинити внутрішню кровотечу й зашити горло. Колючий дріт порвав трахею, гортань, зачепив стравохід. Лікарі наклали шви на ці рани та взялися до голосових зв’язок, щито-черпкуватих м’язів і вестибулярних складок. Ще кілька годин — але хірурги, двоє з яких приїхали з Валь-де-Ґрас, все-таки не були налаштовані оптимістично.

Ще добу довелося почекати, аби впевнитися, що загроза життю минула, але важких наслідків, казали лікарі, уникнути неможливо: постраждала печінка, а ступінь імовірності того, що Ерван зможе говорити, залишався невисоким. Лоїк прийняв цю останню новину фаталістично: головне, щоби брат залишився на борту. Хай там як, отупіло заспокоював він себе, Ерван ніколи не був балакуном.

Лоїк найняв номер у брестському готелі, але й носа туди не поткнув. Окопався в лікарні й у ті години, коли не сидів біля братового ліжка, стовбичив на два поверхи нижче, біля тіла сестри. Не відриваючись споглядав її непорушними очима. Інколи стиха розмовляв із нею або наспівував куплети зі старої пісні Кета Стівенза:

Лоїк стрепенувся. Священик завершував службу. Навіщо священик? Він не мав сили відмовитися від класичної версії. Утім, коли святий отець попросив його описати особистість сестри, відповів: «У ній не було нічого особливого. Головне — якомога коротше».

Що він міг сказати? Що в підлітковому віці вона систематично знищувала себе, морила голодом? Що потім жила навиворіт, граючись у шльондру? Що єдина її мрія — кінематограф — відвернулася від неї?

— Сюди, будь ласка.

Священик запрошував його до склепу, аби став біля труни й кинув троянду, яку йому дали. Дежавю. Ерван мав рацію, відмовляючись від квітів на батьковому похороні. Сьогодні Лоїк мав би зробити те саме.

— Якщо бажаєте, можете побути тут якийсь час наодинці зі своїми думками.

— Ні, — відповів Лоїк і кинув троянду на землю.

Священик прибрав співчутливого виразу, який викликав ще більший розпач. Хоч би що робив цей чоловік, все нагадувало масовий продукт. Годі було чекати чогось щирого чи бодай оригінального.

— Зачиніть тут усе, — сказав Лоїк гробарям, які чекали на порозі. — Дякую вам, отче.

На цих словах він розвернувся й попрямував безлюдними алеями до бульвару Едґара Кіне, щосили змушуючи себе триматися прямо, не піддаватися запаморочливій порожнечі. Тепер, після похорону Ґаель, він більше не мав жодних справ чи думок. Радше не мав більше чим захиститися від напливу відчаю, що загрозливо нависав над ним після інциденту на Локіреку.

Опинившись на бульварі, він вирішив повернутися додому пішки. Більше не їздив на своєму «Астон Мартін». Автівка стояла, покинута на паркуванні, мов іграшка, яка перестала подобатися. Вже понад місяць не з’являвся він і в «Firefly Company», на власній фірмі. Партнери не вважалися геніями, але їм не бракувало клепки, щоб кілька тижнів обійтися без нього.

Бульвар Монпарнас. Орієнтуючись на Будинок інвалідів, далі він пішов набережною до Трокадеро, звідки міг дістатися додому менш ніж за годину. Заблокував будь-які думки про Ґаель і наважився пригадати події останніх днів.

Після вбивства Людини-цвяха слід було зварганити вірогідний сценарій. Смерть — це завжди проблема. Та коли жертва й так офіційно охолола ще три роки тому, це перетворюється на срану головокрутку. Паскаль В’яр, вочевидь замішаний у цьому бедламі, узяв на себе другий похорон Тьєрі Фарабо: вигадав нового вбивцю, який нібито втік з інституту Шарко. Урешті-решт, від обличчя трупа залишилася кривава каша.

Офіційна версія: Ерван Морван уже кілька днів переслідував утікача, який убив одного з його фліків — точніше, дівчину, Одрі Вінавскі. Першого разу, в промисловій зоні Маре, в Женнвільє, злочинець вислизнув із його рук, але флік простежив за ним до Бретані й застрелив у межах законного самозахисту. Що ж до втручання пілотів школи морської авіації «Керверек» (абсолютно нелегального), В’яр вирішив, за висловом Морвана, «взяти нахрапом» і оголосив, що сам терміново викликав військових, які виявилися найближче до місця сутички.

В’яр особисто провів прес-конференцію в Бреа, у суботу 24 листопада, за участі прокурора з Кемпера, підполковника Верні, керівника відділу карного розшуку жандармерії Бреста, командира з бази «Керверек», а також сивочолого довготелесого Жана-Луї Ляссе, очільника інститут Шарко, який весь час просидів зі скрушним виразом обличчя й не вимовив жодного слова. Журналісти мусили проковтнути хитро сплетений клубок небилиць.

Лоїк, який потай завітав на цей спектакль, не вірив своїм вухам. Утім, йому так само не хотілося, щоб спливла правда, — адже це він завалив Фарабо з незареєстрованого самозарядного пістолета без жодного дозволу на носіння зброї.

По тому негайно зосередилися на ЗПП Шарко та заходах безпеки в лікарнях такого типу. Знову постало одвічне питання режиму для небезпечних психічно хворих, як після «трагедії в По»[149] 2004 року. Цікавилися також, чи можливий зв’язок між сутичкою в Локіреку та недавнім інцидентом із «фортом Шаброль», який не сходив з газетних шпальт упродовж двох попередніх місяців, адже обидва випадки трапилися в одній і тій самій місцевості. Прокурор категорично заперечив таку можливість.

Не знаючи насправді всіх прихованих деталей справи, Лоїк все ж таки не сумнівався в двох деталях. По-перше, В’яр і Ляссе були по самі вуха замішані в дивовижному воскресінні Фарабо. По-друге, Ерван виявив їхні темні схеми й став надокучливим свідком. Тож Лоїк особисто спостерігав за крапельницями та уколами, призначеними його братові в «Білій кобилиці», й домагався, щоб Ервана вже в неділю перевезли до Парижа, де обстановка здавалася йому «здоровішою».

Коли він зайшов до Ерванового помешкання, всі підозри підтвердилися. Усе було перевернуте, меблі — випатрані, стіни обдерті, дошки