Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

— Ну так от. Живіть і радійте! Соня, мені пора. Не боїсь, батьки нічого не дізнаються, але по можливості, більше не роби дурниць, а?
 
— А що з Вітьком буде? – несміливо спитав Вовка, боячись різкої реакції Влада.

— Ним буде займатися мій друг-однокласник. Він гарний адвокат. Дечим мені зобов’язаний. Постарається вибити невеликий термін. Усе залежить від сторони, що звинувачує. Начебто, в тому рюкзаку було усе, що поцупили. 
Якщо ювелір забере заяву, що навряд чи, Вітька твій відбудеться легким переляком. Адже він своїх замовників не здасть. Але менти й так знають, що Вітьок – просто пішак у чиїхось там інтересах. Грабували не для наживи. Чоловіка з якоїсь причини лякали. Боюся, взагалі можуть прибити. Має свої розбірки з бандюками. І тут ви, блін, у цю кашу влізли.

— А що б ти зробив у цій ситуації? – мені просто було цікаво, який варіант дій можна було вважати правильним з погляду брата.

— Не брати у цього Вітька ніяких речей, - як, виявляється, усе було просто. Ларчик просто відкривався, а ми, як ідіоти, ключі  підбирали.

— Але він лишив рюкзак і пішов. Сказав, що це Вовчині речі, - ніяк не могла заспокоїтися.

— А якби у ньому бомба була? – сперечатися з Владом завжди було  марно. -- На крайняк, перевірила б, що в тому рюкзаку. Але в ідеалі нічого ні від кого підозрілого не брати, - при цих словах я чомусь згадала, як Влад у дитинстві забороняв мені у перехожих, які намагалися всунути цукерку або печеньку в мою маленьку ручку, щось брати.

– Тепер не буду, – обіцяла.

— Сподіваюся, - він потиснув Вовці руку й додав. - Прослідкуй, залишаєшся за старшого, - а потім обійняв мене й поїхав.
— Класний у тебе братан, Соня. Мені б такого, - мовив Вовка, а потім, немов згадав: - Сонь, а тобі в школу не треба? Понеділок же? 

— Ні. По-перше, у мене методичний день, а по-друге, я вже повідомила завучу, що виникли проблеми із замком, – заспокоїла Вовку. – Мені дозволили побути вдома. А ось тобі варто сходити. На четвертий урок встигнеш, - покомандувала я. – Здається, історія. Важливий предмет!

— Давай, краще завтра, - він притягнув мене до себе й почав ніжно цілувати. – Сьогодні є інша пропозиція…Нерви полікуємо…

— Ото цього я й боялася.  Скоро іспити, - тихо мовила у відповідь, але чинити опір його ласкам не могла. 

— Соня, ми  все встигнемо, до іспитів підготуватися також, - підняв і поніс на ліжко. Дякувати Богу, що не прямо на кухні.

О пів на черверту годину в двері подзвонили. Переляканими очима ми подивилися один на одного. Вовка зганяв тихенько до дверей і подивився у вічко. 

— Соня, вставай, там наші. Ти по ходу забула, що призначила додаткові заняття, - здогадався Вовка, натягаючи на ходу штани.

Я підхопилася, немов ужалена (і не осою, а чимось серйознішим: джмелем там чи шершнем), одягла миттю халата й заштовхала Вовку до шафи. Він щось обурливе бурчав, але заліз.

— Я сподіваюся, ти їх спекаєшся?

— Та вже ж не буду проводити додаткові. На всяк випадок, все ж посиди. За п’ять хвилин нічого не станеться, не помреш!

— Доброго дня, Софіє Костянтинівно! – майже хором проспівали троє моїх візитерів. На їхніх обличчях читалося серйозне здивування – білий день, а я у халаті.

— Там завучка сказала, що у вас проблеми із замком, - почав Рома.

— З замком я розібралася, дякую. Ви вже пробачте, діти, але заняття на завтра краще перенесемо. Так нанервувалася, ось, прилягла відпочити. Голова болить дико, - майстерно виправдовувалася.

— Звичайно-звичайно. Ми думали, може, чо допомогти треба? – тільки й встиг вимовити Артур, як із зали вискочила Багіра.

— Багіра? – впізнав пса Рома.
— Ага, - якомога спокійніше відповіла я. – Титаренко попросив з песиком посидіти. У нього якісь справи.
— От проноза! Справи у нього. Між іншим, в школу він сьогодні не потикався, - вирішив пожалітися Артур.

— Це недобре, - намагаючись зберігати правильні емоції за таких обставин, я гнівно зсунула брови й голосно видала. – Завтра я з ним розберуся, з таким поганцем.

— Якщо вам недобре, я можу забрати Багіру, - запропонував Рома.

— Дякую, Рома. Вона не заважає. І мені не так сумно з нею.

Як тільки я зачинила за дітьми двері, з шафи вивалився Вова, чхаючи й сварячись:

— Що ти до цієї шафи наприскала? Смердьож несусвітній!

— Засіб від молі. Щоб шубу не поїли, - пояснила.

— Ото якраз міллю я там себе й  почував. Ледве не спалилися.

На тлі таких подій нам стало зрозуміло, що постійно мешкати разом у нас не вийде. Вирішено було, що Вовка до випускного житиме у себе, а до мене акуратно, щоби менше людей бачило, приходитиме ввечері. Так і  жили. Вранці в школу йшли  в різний час різними дорогами: якщо я їхала в автобусі, то Вова йшов пішки, якщо я вирішувала пройтися, Вові доводилося до школи під'їжджати. Для зручності мені довелося зробити Вовці дублікат ключів від своєї квартири. Було дуже приємно прийти пізно зі школи після батьківських зборів чи педради, а обід з якимись хитромудрими ватрушками (бувало, і тортиком) готовий. Ми з Вовкою тягли їжу до кімнати, вмикали телевізор і дивилися все, що показували.

Якщо ж приходила зі школи раніше я, а Вовки ще не було, то готувала щось дуже простеньке (на жаль, кухня – це мій жах) і швидко намагалася робити свої справи. Потрібно було в темпі писати конспекти, перевіряти зошити, читати потрібну книжку, бо коли закінчувався фільм (часто ще до того, як), Вовка забирав мене в ліжко. Опиратися було марно.

Вже після останнього дзвоника, на початку червня, Вовці видали премію за відмінну роботу, і він купив відеомагнітофон. Так почалася ера нашого захоплення фільмами. Спочатку брали касети у прокаті, розташованому в галантерейці, потім почали купувати. Якщо Вовка віддавав перевагу бойовикам і фантастиці, то я любила дивитися, як він висловлювався, «слізливі мелодрами». Щоб ніхто не ображався, перегляди чергували: один раз дивилися те, що подобалось Вовці, наступний – мені. Траплялися випадки, коли  читали анонс на коробці, купували насіння, налаштовувалися й починали дивитися. Десять хвилин, п'ятнадцять, а нікому фільм не подобався. Перегляд на цьому закінчувався.