Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

Після півгодинного вдумливого сидіння в цілковитій тиші було вирішено, що Вітькові треба зателефонувати. Причому, я була за те, щоб  «зателефонувати», а Вовка благав, щоби не лізла в це болото зі своєю вчительською правильністю та невиправданим ентузіазмом.

— Якщо вже дуже хочеться подзвонити, то це зроблю я. Не для твоїх ніжних вух монолог Вітька, повір мені. Якщо він тобі таке полум'яне послання на автовідповідачеві залишив, то я уявляю, що скаже у розмові. Він не париться у підборі високопоетичних слів. 
Вовка тричі набрав вибитий на автовідповідачеві номер, виклик йшов, а слухавку ніхто не брав на тому кінці дроту.

— Ну от і все. Більше ми нічого зробити не можемо, - скоріше зрадів, ніж засмутився Вовка.

— Справді, що тут поробиш, - погодилася я. Їсти не хотілося, але щоб робота Вовки не пропадала, довелося закинути в організм пару млинців. Вовка теж їв без апетиту.

— Може, я того... піду до себе? - спитав несміливо хлопець.

— Ти ж боїшся сам у квартирі ночувати? - нагадала про фобію.

— Так я того… не сам. Багіра поряд буде…

— Краще будь тут. Мені так спокійніше, - прибираючи посуд після легкої вечері, тихо вимовила я.

— Я не зможу спокійно спати на дивані ... - ледве видавлюючи з себе, сказав Вовка.

— І не треба на дивані, тим паче спокійно, - запевнила його я. Такої команди було достатньо, щоб Вовка забув про все на світі. Вже коли ми майже роздяглися, він запитав:

— А як же принцип до випускного ні-ні? Начхаємо?

— З метою лікування нервового потрясіння – можна. Мало що завтра? А так буде, що згадати, – пояснення було логічним і нами обома прийнято. Навіть Багіра, засоромившись, пішла спати на кухню, за що ми їй з Вовкою були дуже вдячні. Розумний песик, делікатний.

Коли я прокинулася вранці від противного дзенькоту будильника, Вовки поруч не було. Заглянувши до ванної й на кухню, не знайшовши Багіри, зрозуміла, що він пішов вигулювати кудлатого друга, вірніше, подругу. Визирнувши з вікна кухні у двір, так і застигла на місці – Вовку вантажили до міліцейської машини разом із Багірою. Коли я вискочила надвір, ні машини, ні Вовки – нікого вже не було у дворі. Навіть бабусь на лавці не виявилося, щоб у них дізнатися  подробиці того, що сталося.

 Кинулася назад до квартири, але тут на мене чекала ще одна неприємність - зачинилися вхідні двері. Правду кажуть: біда не приходить одна. А я, звичайно, не прихопила з собою ключі. Сусідки вдома не виявилося, тому запасними теж не можна було скористатися. Залишалося тільки сісти на підвіконні в під'їзді й чекати, коли сусідка повернеться з магазину: вона завжди зранку ходила то на  базар, то до магазину. Через пів години (мені здалося, що минуло, як мінімум години зо три) сусідка прийшла й відчинила мені двері. Я одразу ж кинулася до телефона – дзвонити братові. Хоч би що трапилося, першою моєю інстанцією був Владік. На правах старшого брата він завжди розрулював усі мої проблеми, до того ж вдало. У цьому мені дуже пощастило. З розповідей своїх знайомих, які мали старших братів і сестер, часто випливало, що здебільшого такі стосунки носили конфліктний характер. Або старший родич бив меншого, відчуваючи за собою силу й владу, або менший нахабнів вище норми й псував життя та кров старшому, м'якшому за характером. Мабуть, мене можна було назвати улюбленицею долі, адже Бог вирішив мені послати на допомогу ангела-охоронця в особі брата.
Дзвонити не довелося, бо телефон сам задзвонив:
—  Соня, це Влад. Будь вдома, ми скоро приїдемо, - і поклав слухавку.

Хто ми? Що? Як? А мені на роботу взагалі не завадило б сходити. Довелося зателефонувати завучу Олені Дмитрівні й попередити, що у зв'язку з проблемами із замком, я буду в школі пізніше.

— Сонечка, у тебе методичний день, немає своїх уроків, тому можеш сьогодні не приходити, вирішуй проблеми, - мабуть, у неї був гарний настрій, дуже вже по-доброму поставилася, з розумінням. Потрібно зазначити, Олена Дмитрівна дуже підобрішала з того часу, як директор почав виявляти їй знаки уваги.

Доки приїхав брат, я вся звелася. Але він приїхав і привіз із собою Вовку з Багірою. Як виявилося, Влад не повірив моїм переконанням, що все добре, ще тоді, коли ми відбували електричкою з мого рідного містечка. Ми їхали електричкою, а Владік приїхав до Києва машиною. Він першим поспілкувався з Вітьком, який вартував нас біля під'їзду, обіцяв тому доброго адвоката, мінімальний термін і матеріальну підтримку, якщо Вітьок, у свою чергу, не вплутуватиме в історію ні мене, ні Вовку.
Коли Вовка зранку вийшов погуляти із собакою, Влад вислухав і його, після чого розповів, що хлопець має говорити в міліції. В принципі, нічого нового, навіть майже правду – просто жив у Вітька і все. Про рюкзак з краденим – нічого. Типу Вітька сам підкинув міліції – покаявся.

— А як ти зрозумів? - запитала я у брата, коли сиділи за столом і відзначали благополучний результат поганої у всіх відносинах ситуації.

— Мало відбутися щось вкрай космічне, щоб ти ось так різко притягла Вовчика до наших предків на екзекуцію оглядин, - зізнався брат. – Та й бачили б ви свої обличчя. Як партизани, що нашкодили скрізь, де лише можна.

— Чому ж ти не випитав? – дорікнула жартома.

— А типу ти б розказала? Та й усю правду? Казки ти наскладала пристойний кошик. А чому Вовка у цього Вітька стрьомного жив? – братове питання адресувалося мені. По моїм буряковим щокам зрозумів причину. – Перевіряла хлопця на витримку? Соня, ти мене вражаєш періодично. На вулиці кінець ХХ століття, усі готуються до чергового армагедона у 2000 році, а ти живеш за канонами давності. Вам що, погано разом? 

— Гарно! – одночасно  вимовили я і Вовка.

— Так і живіть, блін, разом. Шукають пригод собі на голову. І на мою одночасно. Соня, ти свою квартиру до кінця місяця оплатила? – попитав Влад.

— Ага. І за червень також, - бадьоро повідомила. Коли у березні в школі видали премію до Жіночого дня, я вирішила внести плату за червень, щоб з відпускних лишилося сплатити лише за два літніх місяці. Хоч я й перебиралася на літо до батьків, але за квартиру доводилося платити у повному об’ємі.