Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

Тримаючи стрій

— Ні. А ти?

Колишній засуджений і нинішній сержант заперечно хитнув головою.

— Кілька днів без сну, — сумовито пробурмотів Джеленгорм. Прикрив очі рукою та примружено глянув у бік північного хребта, що виднівся нерівною лінією дерев під залізно-сірим небом. — Дивізія Полдера вже рушила крізь ліс?

— Ще вдосвіта, — сказав Вест. — Скоро ми маємо дізнатися, що він на своєму місці. А тепер, схоже, готовий піти Крой. Його треба поважати принаймні за пунктуальність.

Під командним пунктом Бурра в долині шикувалася в бойовий порядок дивізія генерала Кроя. Три Королівських полки стали в центрі, на вищій місцевості обабіч них поставало по одному полку рекрутів, а просто за ними — кавалерія. Це видовище нічим не було схоже на безладне розгортання імпровізованої армії Ладісли. Батальйони плавно просувалися вперед строго впорядкованими колонами, тупаючи по багнюці, по високій траві, по засніжених ділянках у западинах. Зупинившись на відведених їм позиціях, вони почали розходитись у рівні лави, і просто впоперек долини розтягнулася сітка з людей. У студеному повітрі ширилося луною далеке тупання їхніх ніг, бій їхніх барабанів, різкі вигуки їхніх командирів. Усе було чисто, акуратно й відповідало всім правилам.

Лорд-маршал Бурр відкинув запону свого намету, вийшов на свіже повітря й відповів різкими змахами руки на салюти різних вартових та офіцерів, розсіяних перед ним.

— Полковнику, — буркнув він, насуплено дивлячись на хмари. — Значить, іще сухо?

Сонце виднілося на горизонті водянистою плямою, небо було яскраво-біле з важкими сірими смугами, а над північним хребтом висіли темніші мітки.

— Поки що так, сер, — відповів Вест.

— Звістки від Полдера ще не було?

— Ні, сер. Але вона може довго йти: ліс дрімучий.

Не такий дрімучий, як сам Полдер, подумав Вест, але це зауваження видавалося далеко не найпрофесійнішим.

— Ви вже їли?

— Так, сер, дякую.

Востаннє Вест їв увечері, та й то небагато. Йому ставало зле від самої думки про їжу.

— Ну, хоч один із нас поїв. — Бурр невдоволено поклав руку на живіт. — Кляте нетравлення, я й торкнутися нічого не можу. — Він здригнувся й протяжно ригнув. — Перепрошую. І ось вони.

Генерал Крой, певно, нарешті оголосив про своє вдоволення точним розташуванням кожного бійця своєї дивізії, позаяк вояки в долині рушили вперед. Повіяв студений вітер, від якого замаяли та затріпотіли полкові знамена, прапори батальйонів та ротні стяги. Водянисте сонце замерехтіло на вигострених клинках і начищеній броні, засяяло на золотому позументі та полірованому дереві, заблищало на пряжках і збруї. Усі плавно просувалися вперед разом у надзвичайно гордій демонстрації військової потуги. Позаду них, далі на схід у долині, височіла за деревами велика чорна вежа. Найближча вежа фортеці Дунбрек.

— Неабияке видовище, — пробурмотів Бурр. — Загалом тисяч із п’ятнадцять бійців і ще майже стільки ж на хребті. — Він кивнув на резерв, два кавалерійських полки, що неспокійно стояли спішені під командним пунктом. — Там чекають на накази ще дві тисячі.

Він знову позирнув на великий табір — ціле місто з парусини, возів, стосів із ящиків і бочок, що розкинулося в засніженій долині. У ньому повзали чорні постаті.

— І це без урахування тисяч людей там — кухарів і конюхів, ковалів і візників, слуг і хірургів. — Він захитав головою. — Чимала відповідальність, еге ж? Вам би не хотілося бути тим дурнем, якому довелося подбати про всю цю юрбу.

Вест слабко всміхнувся.

— Ні, сер.

— Здається... — пробурмотів Джеленгорм, прикривши рукою очі та примружено дивлячись на сонце над долиною. — Це що?..

— Трубу! — різко сказав Бурр, і один із офіцерів неподалік пафосно подав йому підзорну трубу. Маршал розкрив її. — Так, так. Це ще хто такі?

Запитання, без сумніву, було риторичне. Це не міг бути хтось інший.

— Бетодові північани, — сказав Джеленгорм, завжди готовий говорити очевидне.

Вест побачив, як вони промчали відкритою місцевістю в хисткому круглому віконечку його підзорної труби. Висипали з дерев у віддаленому кінці долини, біля річки, та розійшлися, наче темна пляма, що поволі розповзається із порізаного зап’ястка. На крилах застигли брудно-сірі та бурі маси. Легкоозброєні трели. Посередині оформилися більш упорядковані лави, що виблискували тьмяним металом кольчуг і клинків. Бетодові карли.

— Кіннотою й не пахне.

Від цього Вест занервував найсильніше. Йому вже випала одна майже смертельна зустріч із кавалерією Бетода, і поновлювати знайомство він не бажав.

— Приємно нарешті побачити ворога по-справжньому, — сказав Бурр, озвучивши думки, прямо протилежні Вестовим. — Рухаються вони досить вправно, це вже точно. — Його вуста скривились у несподіваній усмішці. — Але прямують якраз туди, куди нам і треба. Наживка в капкані лежить, і він готовий закляпнутись, еге ж, капітане?

Він передав підзорну трубу Джеленгормові, який поглянув у неї й теж усміхнувся.

— Якраз туди, куди нам і треба, — повторив він. Вест почувався значно менш упевнено. Він чітко пам’ятав вервечку північан на хребті, саме там, де вони нібито були потрібні Ладіслі.

Люди Кроя спинились, і підрозділи знову прийняли ідеальне положення, спокійно, наче на величезному плацу: строї по чотири шеренги, резервні роти акуратно стали позаду, а попереду — тоненький рядок бійців із арбалетами. Голосно віддавши накази стріляти, Вест одразу побачив, як від строю Кроя полетів перший залп, щедро обстрілявши ворога. Дивлячись на це з міцно стисненими кулаками, він відчув, як його нігті боляче впиваються в долоні, та побажав північанам загибелі. Вони ж замість того, щоб загинути, теж випустили добре організований залп, а тоді кинулися вперед.

До офіцерів під наметом долинув їхній бойовий клич, отой неземний лемент, що розносився холодним повітрям. Вест пожував губу, згадуючи, як чув його востаннє відлунням у тумані. Важко було повірити, що це сталося всього кілька тижнів тому. Він знову не без сорому радів, що перебуває далеко в тилу, хоча по його спині пробіг дрож, нагадавши йому, що тоді користі з цього було мало.

— Трясця його матері, — промовив Джеленгорм.

Ніхто більше не говорив. Вест стояв, зціпивши зуби, і під гупання власного серця відчайдушно намагався втримати підзорну трубу, тим часом як долиною завзято мчали північани. Арбалети Кроя нагородили їх іще одним залпом, а тоді відступили крізь ретельно підготовлені прогалини в ретельно організованих лавах