Читати книгу - "Химерники. Влада народу, Андрій Касьянюк"

– А я буду! – Либідь теж підвилася, та теж ледь не кричала.

– Ти…

Іван Володимиров із люттю у погляді подивився на дівчину, що лізе зі своїми дурацькими нормами та правилами у життя його країни…

А через секунду він зло заричав; потім підняв руку, і з силою опустив її униз – ледь не ударивши кулаком по стільниці…

Либідь здригнулася.

…але в останню мить він зупинився.

Після чого почав дихати більш спокійно, хоч все одно гучно.

Вельми гучно в тиші, що повисла між подружжям.

Та, з кожним видихом, все тихіші й тихіші.

А його погляд був прикутий до зображення дерева на весільній обручці, на тій правій руці, котрою він ледь не зламав дерев’яний стіл між ними.

Через чверть хвилини важке дихання стихнуло.

– Чому ти будеш так робити? – спитав Іван, подивившись на Либідь.

Спитав відносно спокійно.

На той же кшталт відповіла йому і дівчина, що встигла заспокоїтися разом із коханим:

– Бо насильство та свавілля бояр це не правильно. Не можна таке терпіти. Люди… вони страждають. Це не нормально. Я… – дівчина опустилася у своє крісло, її погляд упав кудись убік, а на очах виступили ті сльози, котрі так і хотіли показатися упродовж усієї сварки. – Я не можу терпіти це. Цей біль. А коли містяни підійшли дякувати мені за те, що я допомогла, що врятувала їхнього товариша від свавілля боярина… я зрозуміла… знаєш, я і до того не хотіла, а після цього, я просто ніколи не зможу бути осторонь їхнього болю. Я не можу це терпіти. Розумієш? – вона підняла очі, сповнені сльозами, на чоловіка. – Я не можу залишити їх сам на сам з боярами… – дівчина скривилася, сховала обличчя за долонями, а з-під них закапали сльози.

Іван зітхнув. І він вже почав ступати крок, маючи намір обійти стіл та обійняти свою дружину, як здивовано подався назад, і спиною рухнув у своє крісло.

– Одних? – спитав він, скоріш сам себе. – Вони ж теж один на один з боярами…