Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий"

Гас понуро кивнув головою. Але чи здатні молоді хлопці довго журитися? Отож потроху вони розбалакались.

— Либонь, він уже досі внизу, вилежується в наметі й пишається, як Олександр Македонський, — провадив Газард. — І я не ганю його за це. Тільки б я волів, щоб на його місці були ми.

— Будь певен, що він уже внизу, — озвався нарешті й Гас. — На голій скелі надто гаряче. В цю пору сонце смажить її нещадно. Ти ж знаєш, який був наш план. Чимраніше видертись на Баню й чимраніше спуститися. Та й кожен, хто думає видертись туди, повинен мати досить глузду, щоб спуститися, поки скеля не розпеклася й не почнуть пітніти руки.

— І ти будь певен, що він ліз туди невзутий, — додав Газард, а тоді перевернувся горілиць і знічев'я задивився на білу цяточку прапорця, що бадьоро тріпотів над самим краєм височенної кручі.

— Стривай-но! — нараз гукнув він, схопився й сів. — Глянь, що це таке?

На вершку Півбані щось ясно, металево зблиснуло, потім удруге й утретє. Обидва хлопці, зацікавлені й схвильовані, позадирали голови.

— Що за йолоп! — вигукнув Гас. — І чого він не спустився, поки не було спеки?

Газард повільно покрутив головою: мовляв, хто його знає, хіба здогадаєшся так зразу?

Світляні виблиски все спалахували на вершку Півбані, і хлопці незабаром помітили, що виблиски ті не рівномірні — то довгі, то короткі, то рідші, то дуже часті, а то вони й зовсім припинялися на кілька секунд.

— Угадав! Угадав! — обличчя Газарда засвітилося розумінням. — То він намагається щось нам сказати. А зайчики, до нас посилає кишеньковим дзеркальцем: точка — тире, точка — тире. Второпав?

Гасове обличчя теж проясніло.

— А, я знаю. Це так, як роблять на війні — сигналізація. Називається геліограф. Правда? Щось на зразок телеграфу, тільки без дротів. А вживають ті самі точки та тире.

— Атож. Азбука Морзе. От якби знати її!

— Еге ж. Він, мабуть, хоче щось сказати нам. А то б навіщо йому таке витівати?

Зайчики спалахували без упину, і Гас незабаром вигукнув:

— З ним щось лихе скоїлось, от що! Либонь, скалічився абощо.

— Овва! — недовірливо відмовив Газард.

Гас узяв рушницю й вистрілив з обох цівок тричі вряд. Ще не вляглася луна, як на них сипнула ціла злива спалахів. Зміст тієї відповіді був такий очевидний, що навіть Газард, котрий спершу мав сумнів, переконався, що людина, яка випередила їх, опинилася в серйозній небезпеці.

— Хутко, Гасе! — гукнув він. — Пакуйся! Про коней подбаю я. Зрештою, й подорож наша не марна буде. Доведеться дертися на Півбаню рятувати його. Де карта? Як нам дістатися до Сідловини?

— «Треба їхати стежкою, протоптаною кіньми нижче Вернальських порогів, — прочитав Гас у путівнику. — Одна миля шпаркої їзди приводить туриста до всесвітньовідомого Невадського водоспаду, біля якого, підносячись у всій своїй пишноті та красі, стоїть на варті «Чаша свободи».

— Пропусти все це, — перебив Газард нетерпляче. — Давай про дорогу.

— Ага, ось де! «Дорога, що йде понад водоспадом, трохи вище від нього розгалужується, і ліва її віднога приводить до Малої Йосемітської долини, Спочинку Хмар та інших прикметних місць».

— Годі, вистачить! Це вже є в мене на карті, — знову перебив Газард. — Від Спочинку Хмар стежка веде просто до Півбані. Її позначено пунктиром. Це показує, що тут стежка покинута. Нам треба пильнувати, щоб її знайти. Добиратись туди цілий день.

— Подумати лишень, скільки ще їхати! А ми ж стоїмо під самою Банею! — замислено дивлячись угору, промовив Гас.

— Це тому, що ми в Йосемітській долині. Й тим більше треба поквапитися. Отже, рушаймо. Ворушися!

Звиклим до подорожування, їм вистачило кількох хвилин, щоб нав'ючити табірне спорядження на коней і самим сісти верхи.

Коли вони постриножували коней на вузенькій гірській луговипці біля підніжжя Сідловини й зготували собі на вечерю каву та шинку, вже добре смеркало. Там-таки, перше ніж позагортатися в укривала, вони знайшли намет безталанного незнайомця, якому судилося просидіти всю ніч на голому вершку Бані.

Вже розвидніло, коли хлопці, захекані, впали на каміння на верху Сідловини й почали сквапно роззуватися. З такої височини їм здавалося, що вони сидять на самісінькій вершині світу, і навіть увінчані снігами верхів'я Сьєрри лежали нижче за них. Просто внизу по один бік від них стелилася Мала Йосемітська долина, на півмилі вглиб, а по другий бік — Великий Йосеміт, нижче на цілу милю. На сміливців уже лилися промені сонця, а ті дві глибочезні хлані, куди хлопці втупили погляди, ще сповивала пітьма. А над ними, купаючись у ярому світлі дня, підносилась у небо грандіозна опуклість Бані.

— А це що? — спитав Гас, показуючи на обшиту шкірою флягу, що її Газард надійно пристібував у кишені сорочки.

— «Голландська мужність», — відповів товариш. — Нам на це діло треба зібрати всю свою снагу, а то навіть і трохи більше. — Значуще постукавши по флязі пучками пальців, він докинув: — Ось тут і е оте «трохи більше».

— Розумне діло, — погодився Гас.

Звідки в них узялася така думка, важко розгадати. Але вони були ще молоді, і мали попереду багато негортаних сторінок життя. Повіривши в цілющу силу віскі, як засобу проти укусів гадюк, вони поклали в подорожню аптечку чималий запас цього трунку. Щоправда, досі його не чіпали.

— Хильнемо трохи перед дорогою? — спитав Газард. Гас глянув у прірву й покрутив головою.

— Краще почекаймо, поки опинимось вище й деріися стане важче.

Перший гак стримів на якихось сімдесят футів вище від них. Лід, що накопичувався взимку, скрутив його й пригнув донизу так, що він виставав не більше як на півтора дюйма над стіною, і з такої віддалі закинути на нього зашморга було вельми нелегко.

Знову й знову Газард вправно, по-ковбойському, кидав змотаний кільцями мотуз, і знову й знову йому не щастило зачепити зашморга на гак. Не вдалося це й Гасові. Скориставшись нерівною поверхнею, хлопці видерлися на двадцять футів угору по схилу Бані й залягли тут у міленькій заглибинці перепочити. Круча Бані, розколеної навпіл, обривалася мало не поруч, і вони зі своєї заглибники дивилися через край на прямовисну стіну, що спадала вниз на добрих дві тисячі футів. Далі зір не сягав, бо нижче лежав ще напівморок.

Тепер гак був від них за п'ятдесят футів, але шлях до нього пролягав цілком рівний, з нахилом у п'ятдесят градусів. На тому відтинку, здавалося, не було місця, де перепочити, і його треба було взяти одним махом, бо якщо спинитись, то можна