Читати книгу - "Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918"

1917 р. повернувся до Києва, очолив Центральну Раду. Перший Президент УНР.

Після гетьманського перевороту переховувався в Києві, згодом переїхав до Кам'янця-Подільського. З початку 1919 р. — на еміграції.

У Парижі очолював «Комітет незалежної України», у Відні — Український соціологічний інститут, комітет «Голодним України».

У березні 1924 р. повернувся в Україну, очолив Історичну секцію ВУАН, займався науково-організаційною працею. Дійсний член ВУАН (з 1923 р.), АН СРСР (з 1929 р.). 1931 р. заарештований у справі «Українського національного центру», по звільненні був вимушений виїхати до Москви. Помер у Кисловодську, похований у Києві.

Основна історична праця — «'Історія України-Руси» (10 т., 13 кн. — 1898–1936).

27

Шептицький Андрій (1865–1944) — видатний український релігійний та громадський діяч. Походив з графського роду, за молодих років служив офіцером в австро-угорській армії.

З 1899 р. — єіпіскоп Станіславівський, з 1900 — митрополит Галицький та архієпіскоп Львівський, глава греко-католицької церкви.

Член Палати панів Австро-Угорщини, у 1917–1920 рр. — посол до Галицького сейму. Член Української Національної Ради у Відні.

Під час російської окупації Галичини 2 вересня 1914 р. заарештований з наказу головнокомандуючого Південно-Західним фронтом генерала О. Брусилова за антиросійську пропаганду і вивезений до монастирської тюрми у Суздалі; звільнений після Лютневої революції 1917 р.

28

Тут йдеться про утворений І Всеукраїнським військовим з'їздом Український Генеральний військовий комітет. Після проголошення Центральною Радою III Універсалу він був реорганізований у Генеральне Секретарство військових справ. Генеральним секретарем було призначено С. Петлюру, його товаришем (заступником) — поручника В. Кедровського. У лютому 1918 р. Генеральне Секретарство військових справ перетворене на Міністерство військових справ.

29

Оберучко К.М. (1865–1929) — військовий і політичний діяч. Полковник російської служби; член партії соціалістів-революціонерів.

За участь у революційному русі військовослужбовців Київського гарнізону рід час революції 1905–1906 рр. відданий під суд, позбавлений чину і висланий з Росії, повернувся після Лютневої революції.

1917 р. обраний уповноваженим Комітету Союзу міст, призначений спочатку комісаром, потім командуючим пінськими Київського військового округу.

Свого часу мав певні українські симпатії, співробітничав у «Киевской старине», але на посту командуючого округом завзято виступав проти створення національних частин — українських і чехословацьких, користувався репутацією «хворобливо-роздратованого, істерично лютого ворога українства» (В. Винниченко), У вересні 1917 р. входив у Комітет охорони революції. Па початку жовтня подав у відставку з приводу чергового конфлікту з Українським Військовим Генеральним комітетом. Після жовтневого перевороту емігрував.

Автор спогадів.

30

Петлюра Симон Васильович (1879–1926) — політичний та державний діяч.

Навчався в Полтавській духовній семінарії, вчителював і працював в «Експедиції з дослідження степових областей» на Кубані, з 1905 р. — в редакції газети «Рада» і органу УСДРП «Слово». Співробітничав у журналах «Вільна Україна» (СПб.), у 1912 р. — «Украинская жизнь» (Москва). Член УСДРП.

Під час Першої світової війни — заступник уповноваженого і голова Головної контрольної комісії Всеросійського Земського Союзу на Західному фронті, голова Української ради Західного фронту.

5 (18) травня 1917 р. на І Всеукраїнському військовому з'їзді обраний головою Українського Генерального Військового Комітету. Член Центральної Ради. З 12 липня до грудня 1917 р. — Генеральний Секретар військових справ. У січні — лютому 1918 р. — отаман Гайдамацького коша Слобідської України. У квітні 1918 р. обраний головою Київської губерніальної земської управи та Всеукраїнського Союзу земств. Один з організаторів Українського Національного Союзу.

З листопада 1918 р. — член Директорії, з 9 травня 1919 офіційно — голова Директорії УНР; Головний Отаман Республіканських військ УНР. З 1921 р. — на еміграції. Загинув у Парижі внаслідок замаху.

31

Кондратович Лука — генерал-майор генерального штабу російської служби. 1917 р. на II Всеукраїнському з'їзді обраний до Українського Генерального Військового комітету, де відав комісією спеціальних служб. Брав участь у ліквідації виступу Полуботківців.

32

Після ІІ Всеукраїнського військового з'їзду (червень 1917 р.) до складу Українського генерального військового комітету входили С. Петлюра (голова), В. Винниченко, генерал-майори: М. Іванов, Л. Кондратович, полковник: І. Луценко, підполковники: О. Жуковський, Ю. Капкан, Матяшевич, В. Павленко, О. Пилькевич, В. Погоіаако, О. Слившіський, капітани: С. Білецький, Г. Глібовський, В. Кедровський (заступник голови, завідуючий відділом мобілізації і військових комунікацій), поручники: М. Левицький, П. Скріпчинський, 'підпоручики: М. Міхновський, А. Чернявський, прапорщики: А. Певний, М. Полозов, В. Потішко, Ф. Селецький, військовий урядовець І. Горемика-Крунчинський, солдати: С. Граждан, С. Колос, Д. Ровинський, матрос С. Письменний.

33

Па київському штатно-розподільному пункті зібралося 5 000 чол. поповнення, призваних в українських губерніях. За прикладом богданівіцв, солдати заявили, що не підуть на фронт інакше, ніж в якості 2-го Українського полку, якому було обрано ім'я П. Полуботка. Він почав — організовуватися в казармах на Брест-Литовському шосе, в Грушках. Зв'язана угодою з Тимчасовим урядом. Центральна Рада і Український генеральний військовий комітет не підтримали створення полку і закликали полуботківців виконати вимоги національно-громадської дисципліни, перейти до українського запасного полку.

Під впливом звісток про липневі події в Петрограді та агітації частини членів Клубу ім. П. Полуботка — М. Міхновськбго, Г. Лук'янова і В. Павелка — полуботківці вирішили добитися визнання Тимчасовим урядом Центральної РаДй верховною владою в Україні ще до скликання Установчих зборів і водночас визнання свого полку. У ніч з 4(17) на 5 (18) липня полуботківці захопили арсенал та інтендантський склад, озброїлися, заарештували коменданта Києва і начальника міліції, розгромили помешкання К. Обсручева і виставили варту до державних установ, вступили в перестрілку з висланими проти них юнкерами і понтонерами.

Після наради в Центральній Раді із звільненим комендантом і заступником командуючого військами округу заспокоєння полуботківців було покладено на члена УГВК Л. Кондратовича. Богдапівський полк Ю. Капкана. Представники УГВК і богданівці заарештовували полуботківців і збирали їх у приміщення Педагогічного музею. Полк ім. П. Полуботка зосередився в своїх казармах. За наказом К. Обсручева він був роззброєний, 3 чол. при ііьому загинулб. Частіша повстанців була заарештована. військовою владою і ув'язнена в Косому капонірі, де перебувала до листопадових подій у Києві.

Після полагодження конфлікту 14–16 липня полк чисельністю 2462 чол. відбув на фронт, влився у 621-й Нсмирівський полк 3-ої піхотної дивізії 6-го армійського корпусу, добре себе зарекомсіигував. З листопада перебував у Києві, в складі 1-ї Сердюцької дивізії. Під час більшовицького наступу на Київ не дістав своєчасно наказу про відступ.

34

Капкан Георгій Євгенович (1875-7) — військовий діяч, підполковник російської армії. Викладав у Оранієнбаумській офіцерській стрілецькій школі, автор «Статуту кулеметної служби»; служив у 193-му піхотному Свіязькому полку.

1917 р. був викликаний Українським Генеральним Військовим Комітетом з Симбірська в Київ, дістав призначення у 4-й