BooksUkraine.com » Сучасна проза » Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя 📚 - Українською

Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

173
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя" автора Еріх Марія Ремарк. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 157 158 159 ... 202
Перейти на сторінку:
вибили. Справа дві пломби з амальгами, непотріб. Шульте знову дихав Берґерові в шию. Дихання завзятого нациста, який невинно виконує свій обов’язок, цілком зосереджений на пошукові золотих пломб і абсолютно байдужий до німого докору щойно вбитого рота. Раптом Берґер відчув, що вже не витримує цього уривчастого хлопчакового дихання. «Поводиться так, наче шукає яйця в гнізді», – подумав він.

– Добре, нічого, – розчаровано резюмував Шульте. Він взяв один зі списків, скриньку із золотом і показав на шістьох мертвих. – Хай цих заберуть звідси і бездоганно вичистять приміщення.

Стрункий і юний, він пішов геть. Берґер почав роздягати Бреде. Це було просто – він міг впоратися сам. Ці трупи були ще м’які. Окрім шкіряної куртки, Бреде був вбраний у сітчасту майку й цивільні штани. Драйєр запалив цигарку. Він знав, що Шульте більше не повернеться.

– Він забув окуляри, – сказав Берґер.

– Що?

Берґер вказав на Моссе. Драйєр підійшов ближче. Берґер зняв окуляри з мертвого обличчя. Штайнбреннерові видалося кумедним повісити Моссе в окулярах.

– Одна лінза ціла, – почав капо, – але хіба одну лінзу десь можна використати? Хіба як підпалювальне скельце для дітей.

– Оправа добра.

Драйєр схилився нижче.

– Нікель, – зневажливо мовив він, – дешевий нікель.

– Ні, – заперечив Берґер, – біле золото.

– Що?

– Біле золото.

Капо взяв окуляри.

– Біле золото? Точно?

– Цілком. Оправа брудна. Якщо її помити з милом, самі побачите.

Драйєр прикинув вагу оправи на долоні.

– То вона трохи коштує…

– Так.

– Треба зареєструвати.

– Списків немає, – сказав Берґер і подивився на капо, – їх забрав шарфюрер Шульте.

– Це нічого. Я його наздожену.

– Так, – мовив Берґер і далі дивився на Драйєра, – шарфюрер Шульте не звернув на окуляри уваги. Або подумав, що то непотріб. Можливо, це і є непотріб. Я можу й помилятися, може, це і справді нікель.

Драйєр підвів погляд.

– Їх могли викинути, – вів далі Берґер, – до отого мотлоху. Розбиті нікелеві окуляри.

Драйєр поклав оправу на стіл.

– Спершу покінчи з отим.

– Сам я не впораюся. Люди надто важкі.

– Тоді приведи собі на допомогу трьох згори.

Берґер пішов і повернувся з трьома в’язнями. Вони відчепили Моссе. Сперте в легенях повітря гучно вийшло, щойно петля на шиї Моссе послабилася. Гаки на стіні були закріплені на такій висоті, аби повішені не могли дотягтися до підлоги ногами. Так вмирання тривало значно довше. На звичайній шибениці шия ламалася переважно у момент падіння. Тисячолітній Рейх це змінив. Шибениці переоблаштували для повільного задушення. Хотіли не просто вбивати, а вбивати довго і дуже болісно. Одним з перших культурних досягнень нового уряду була відміна гільйотини, на її місце повернули відрубування голови сокирою.

Тепер Моссе лежав голий на долівці. Нігті на руках були пообламувані. Під них набилося біле вапно. В задусі він дер нігтями стіну. Це було помітно і на самій стіні. Сотні повішених на цьому місці видряпали там діри. Так само й там, де висіли ноги.

Одяг і взуття Моссе Берґер поклав на відповідні купи. Він поглянув на Драйєрів стіл. Окулярів більше не було. Не було їх і на купці паперу та іншого мотлоху, який повиймали з кишень покійників.

Драйєр працював коло стола й очей не підводив.

– Що це? – спитала Рут Голлянд.

Бухер прислухався.

– Птах співає. Напевно, дрізд.

– Дрізд?

– Так. Жодна інша птаха не співає в таку пору року. Це дрізд. Пригадую з давніх часів.

Вони сиділи навпочіпки по обидва боки подвійного колючого дроту, який відділяв жіночі бараки від Малого табору. В око це не впадало, у переповненому Малому таборі тепер усюди хтось лежав чи сидів. Окрім того, вартових на вежі не було: їхня зміна закінчилася, а наступних вони не дочекалися. Це було заборонено, але тепер у Малому таборі дисципліна не була такою суворою, як колись.

Сонце стояло низько, і його відблиск забарвив червоним вікна міста в долині. Все місто, яке не було зруйноване, світилося, наче в пожежі. У річці відбивалося неспокійне небо.

– Де він співає?

– Он там. На деревах.

Рут Голлянд крізь колючий дріт дивилася туди: на луку, поля, кілька дерев, сільську хату під солом’яною стріхою і ще далі, на пагорб, де був низький білий будинок з садком.

Бухер дивився на неї. Сонце зм’якшувало її змарніле обличчя. Він витяг з кишені скоринку хліба.

– Рут, ось… Берґер дав мені для тебе. Дістав сьогодні. Додатковий кусень хліба для нас.

Він вправно перекинув скоринку через паркан. Її обличчя сіпнулося. Скоринка впала поруч із Рут. Якийсь час вона мовчала.

– Це твоє, – врешті напружено вимовила вона.

– Ні, свій кавальчик я вже з’їв.

Вона ковтнула.

– Ти кажеш це лише…

– Ні, точно ні… – Він бачив, як її пальці швидко вхопили хліб. – Їж повільно, так воно корисніше.

Вона, жуючи, кивнула.

– Я мушу їсти повільно. Я знову втратила зуб. Вони просто випадають. Не болять. Це вже шостий.

– Якщо не болить, то це не має значення. В нас був один, у нього загноїлася вся щелепа. Він стогнав, поки не помер.

– Скоро я стану беззуба.

– Можна вставити штучні. В Лєбенталя вставна щелепа.

– Я не хочу вставної щелепи.

– Чого? В багатьох людей такі зуби. Це справді нічого, Рут.

– Вони не дадуть мені щелепи.

– Тут не дадуть. Її можна буде зробити пізніше. Є чудові вставні щелепи. Значно кращі за Лєбенталеву. Вона в нього вже двадцять років. Він каже, тепер є нові, їх і не відчуєш. Вони тримаються міцно і значно гарніші за справжні зуби.

Рут з’їла свій кусник хліба. Вона поглянула на Бухера сумовитими очима.

– Йозефе, ти справді віриш, що ми звідси виберемось?

– Звісно! Точно виберемось! І 509 у це вірить. Тепер ми всі віримо.

– А що тоді?

– Тоді… – так далеко Бухер іще не думав. – Тоді ми будемо вільні, – мовив він, хоч і не міг цього цілком уявити.

– Нам знову доведеться ховатися. Вони переслідуватимуть нас. Так, як уже переслідували.

– Більше вони нас не чіпатимуть.

Вона довго дивилася на нього.

– І ти в це віриш?

– Так.

Вона похитала головою.

– Можливо, на якийсь час вони залишать нас у спокої. А тоді знову переслідуватимуть. Вони не вміють нічого іншого…

Дрізд знову залився співом. Чистий, солодкий, нестерпний звук.

– Вони не будуть нас переслідувати, – повторив Бухер. – Ми будемо разом. Ми вийдемо з табору. Колючий дріт буде зірвано. Ми підемо отою дорогою. І ніхто в нас не стрілятиме. І ніхто не заверне нас назад. Ми підемо полями, в такий будинок, як отой білий там, на горбочку, і сядемо на стільці.

– Стільці…

– Так, справжні стільці. Там буде стіл,

1 ... 157 158 159 ... 202
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"