Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05"

Гриф похитав головою.

— Боюся, що ви помиляєтесь.

— Ні,— рішуче заявив Дікон. — Я лічив у себе кожну карту. Це єдине, за що я певен. У мене двадцять шість, і у вас двадцять шість.

— Ану перелічіть, — попрохав Гриф.

Тремкими пальцями Дікон поволі став лічити свої карти. Вийшло двадцять п’ять. Він простяг руку через край столу, взяв Грифові правила, згорнув їх і поклав собі до кишені. Потім допив чарку й підвівся. Капітан Доновен глянув на годинника, позіхнув і теж підвівся.

— Ви йдете на шхуну, капітане? — запитав Дікон.

— Еге, — відповів той. — Коли надіслати по вас човна?

— Я поїду з вами зараз. А свої речі заберу з «Біллі», як проїжджатимем повз нього. Вранці я плавав на ньому до Бабо.

Дікон потиснув руки всім присутнім, і на прощання йому побажали щастя на Каро-Каро.

— А Том Батлер грає в карти? — запитав він Грифа.

— В солітера, — відказав той.

— То я навчу його грати в подвійного солітера.

Дікон повернувся до дверей, де на нього чекав капітан

Доневен, і додав, зітхнувши:

— Мабуть, він теж обдере мене, коли грає так, як ви, панове острів’яни.

СОНЯЧНЕ ПІР'Я

І

Це був острів Фіту-Айва — остання незалежна полінезійська твердиня в південних морях. До незалежності тієї спричинилися три обставини. По-перше й по-друге, те, що острів лежав далеко від морських шляхів і населяв його войовничий люд. Але ці дві обставини врешті не врятували б його, якби Японії, Франції, Великобританії, Німеччині та Сполученим Штатам не забажалося водночас забрати острів собі. Вони змагалися за нього, немов хлопчаки за знайдений мідяк, і ставали одне одному на перешкоді. Військові кораблі всіх п’яти держав товклися в невеличкій фіту-айвській гавані. Подейкували про війну, погрожували війною. За ранковим чаєм увесь світ читав у газетах цілі шпальти про Фіту-Айву. Як влучно висловився один матрос-янкі, всі держави поперли до того самого корита.

Тим-то й вийшло, що Фіту-Айва уник навіть об’єднаного протекторату, і його король Туліфау, або інакше Туї Туліфау, і далі творив високий суд і порахунок у палаці, який йому збудував з каліфорнійської секвойї один сіднейський торгівець. Туї Туліфау був король не тільки від голови до п’ят, а й король від першої миті свого життя. Володарюючи п’ятдесят вісім років і п’ять місяців, він мав віку п’ятдесят вісім років і три місяці. Тобто він володарював на п’ять мільйонів секунд довше, ніж жив: його короновано за два місяці до народження.

Він був справдешній король — чоловік величної статури, шість з половиною футів на зріст; хоч і не дуже гладкий, він важив триста двадцять фунтів. У цьому не було нічого надзвичайного для «високородних» полінезійців. Його дружина, королева Сепелі, була шість футів три дюйми на зріст і важила двісті шістдесят фунтів, а її брат

Вільямі, що верховодив військом у ті дні, коли йому набридала посада прем’єр-міністра, був на дюйм вищий за неї та на півсотні фунтів важчий.

Туї Туліфау мав веселу вдачу, любив усмак попоїсти й випити. Так само й увесь його народ: веселі то були люди, хіба лиш як гнівались, то могли навіть шпурляти дохлими поросятами в тих, на кого мали серце. Здатні були воші при потребі й завзято битися, як ті маорійці,— в давні часи це на власній шкурі спізнали піратські торгівці сандаловим деревом та рабами.

II

Грифова шхуна «Каптані» дві години тому проминула Кам’яні Стовпи при вході й тепер посувалася в глиб гавані під шепіт леготу, що все не зважувався добре дмухнути. Стояв прохолодний зоряний вечір, і команда з’юрмилася на кормі, чекаючи, поки шхуна слимаковою ходою доповзе до якірної стоянки. З каюти вийшов комірник Віллі Смі, причепурившись до відвідин острова. Капітанів помічник глянув на його сорочку з тоненького найбілішого шовку і аж сміхом зайшовся.

— Ти, либонь, на танці зібрався? — зауважив Гриф.

— Ні,— пояснив помічник. — Це задля Таїтуї. Віллі вклепався в неї.

— Не вигадуй! — відмагався комірник.

— Ну, то вона в тебе вклепалася, а це однаково, — вів своєї помічник. — Не мине й півгодини, як ви пообнімаєтесь і будете гуляти берегом, а за вухом у тебе стримітиме квітка і на голові буде вінок.

— Це все ревнощі,— хмикнув Віллі Смі.— Ти сам охочий до Таїтуї, тільки що не годен.

— Бо я не маю такої сорочки, як ти, — тільки через це. Закладаюся на півкрони, що з Фіту-Айви ти не виїдеш у цій сорочці.

— І якщо вона не дістанеться Таїтуї, то Туї Туліфау напевне вже її забере, — застеріг комірника Гриф. — Краще не показуйся йому на очі, бо сорочка пропаде.

— Це правда, — згодився капітан Бойг, відірвавши очі від світла на березі.— Останнього разу він оштрафував одного з моїх канаків і забрав у нього барвистий пояс та мисливського ножа. Містере Мете, — звернувся він до помічника, — можна спускати якоря. Тільки не розкручуйте багато ланцюга. Вітром і не пахне, а вранці ми зможемо пересунутися навпроти копрових повіток.

За хвилину забряжчав якір. Вельбот стояв напоготові, і в нього посідали ті, хто зібрався на берег. Окрім канаків, що всі захотіли висісти, у човні були тільки Гриф та комірник. Дійшовши до кінця невеличкої пристані з коралового каміння, Віллі Смі щось буркнув, перепрохуючи, покинув свого господаря і зник на пальмовій алеї. Гриф звернув у протилежному напрямку, попри стару місіонерську церкву. Тут на узбережжі серед могил танцювали хлопці й дівчата, вбрані в легкі агу й лава-лава та прикрашені вінками й гірляндами. У волоссі їм, фосфоресціюючи в темряві, біліли великі гібіскові квітки. Далі Гриф проминув довгу очеретяну хатину, гіміне, де рядками сиділи кілька десятків старих і виводили давні церковні гімни, що їх навчили співати забуті місіонери. Проминув Гриф і палац Туї Туліфау; ясне світло всередині та гамір свідчили, що там, як звичайно, справляли учту. З усіх щасливих островів південних морів Фіту-Айва був найщасливіший. Там бенкетували й гуляли, коли хто народжувався і коли помирав, однаково вшановуючи і небіжчиків, і тих, що мали ще тільки народитися.

Гриф простував Дроковою стежкою, що звивалася й крутилась у темнобарвній гущавині квіток та подібних до папороті альгароба. Тепле повітря було напоєне пахощами, над головою, проти зоряного неба, вимальовувались обтяжені овочами мангові дерева, величні авокадо та ніжні віяла пальм. Раз у раз траплялися очеретяні хатини. Повсюди з темряви бриніли голоси й сміх. На воді мерехтіло світло й линула тиха пісня — то від рифу пливли додому рибалки.

Нарешті Гриф звернув зі стежки до однієї