Читати книгу - "Засвіти"

— Такого ще війська, гадаю, не мала Січ понині,— запевняв усіх отець Михайло.— Чей же, більше двох тисяч козаків тепер у компуті і майже поспіль оконених. Є порох, селітра, списи, шаблі і навіть гаківниці,— перелічував він зброю.— А ще ж ріка не зовсім скресла. Гадаю, слід викликати сюди решту старшин, все козацтво, бо ж і рада на часі.

Старшини і козаки, що верталися зусюд, дивилися на все в розгубі, не вірячи, що в зимову пору і за такий короткий час можна було стільки зробити. Не йняли вони віри й тому, що на острові могла зимувати така маса козацтва, що вона була вже озброєна, навчена і навіть оконена. А коли дізналися, що на березі стоїть аж сорок поконопачених чайок, то й зовсім губилися, бо мали і свої надії, і свої пропозиції, і прочили себе в чільники, в душі вірячи вже, що вони ними будуть... Та найбільше здивувало старшин прибуття Савуя Бурчевського. Бо поява кількох сотень коней з Дону і всілякої зброї, навіть гаківниць їм здавалася неймовірною.

— Мій уродзонний, ватаже! — йшов на очах у всієї старшини Савуй на Сірка.— Побий мене Перун, коли я вже не на Січі! — вхопив він того в оберемок.— Віват, пану Івану! — крутився в обнімі він із Сірком.— Вшистко достав! Вшистко, пане брате! Ті рицажі: і Стенька, і Фрол Разіни, матко найсвєнтша, все здобути помогли для пана... Просяться в ойця до нас на Січ обоямо. І прибудуть. То єсть правда, як пан буг на небі! — викрикував він у захопленні.— Прендко будуть!..

Сірко ледь одірвався від нього, щоб обняти брата Нестора, що чекав обіч, тримаючи за повіддя свого і Савуєвого коня.

— Стажець Тимош Разя Несторка за тебе пшийняв! — не давав він почоломкатися братам.— До правди так! Як маму кохам! Хвалив тебе за звитєнжство!..

Старшини привіталися із Савуєм стримано, коли не більше, а колишній отаман його, Михайло Ханенко, навіть почоломкатися не спромігся зі своїм наказним.

— Де ж курінь, пане Савуй, отой, що я тобі лишив його? — спитав він докірливо Бурчевського, не приховуючи роздратування.

— Пан отаман турбується про курінь?.. Похвально, але юж бардзо пізно, пане! — докорив тому у відповідь Бурчевський.— Курінь — є, курінним — інший, пане, пшепрашам!..— пішов він до балагул за Сірком.— Благословіть, ойтче, мій поворіт,— вклонився по путі Гунашевському.

— Бог благословить, лицарю! — вклонився отець Михайло йому, стоячи між старшин.— Хороший козак — побільше б таких,— сказав він до загалу стримано.

Не встигли ще й балагули розвантажити, як Сірко і панотець попростували до канцелярії, ніби змовившись.

— Приїхав отой Нестеренко, що був на сеймі, а з ним ще отой, що приїздив колись, Нечай, чи що... В одязі реєстровців, добрих коней мають і двох джур із собою,— говорив по путі Сіркові Петро Гук.— Щось спішне, видно, в них, бо таки зразу і пішли до канцелярії...

— Ще хтось з ними пішов туди? — перепитав заклопотано на ходу Сірко в джури.

— Ні, не було ніби нікого, отамане,— знизав плечима джура.

В канцелярії Сірко і отець Михайло застали лише двох гостей: Івана Нестеренка і Данила Нечая. Ті обидва зустріли їх, як знаних, приязно, тепло. Чоломкалися, розпитували, бажали, втішалися порядком на Січі, доглядом і товариства, і будівель, і всіляких добр козацьких. Хвалили Сірка за створення притулку для поспільства і тут, і на хуторах та перевізках, і на островах.

— А йшли ми сюди з перепусткою від гетьмана Барабаша,— сказав Нечай, включаючи в розмову і отця Михайла.— Без того не пропустили б жовніри і драбанти. Ночували на Хортиці. Війська ляського там — що кіт наплакав, загінчик... Скільки ж його і на Чортомлицькій Січі... Пообіцяли ми їм розвідати, що тут у вас і як, і на зворотному шляху доповісти. Бо вже знають, що і тут чимало голоти зібралося, і на островах повсюди. Хваляться, що двома десятками драбантів, яко півнів, виріжуть вас усіх,— посміхнувся Данило Сіркові.

— Чи не благословите ви, отче, когось із сотнею товаришів на святе ратбище? — перервав Данилову мову Сірко,— Хай вернули б нашу святиню нам. Чей же, аж он як тісно нам стало і тут, і по річці Томаківці?.. І небезпеки збудемося для прихідців.

— Прудкий ти єси!.. Думаю, рано ще, сину! — заперечив споважніло отець Михайло Сіркові.— Ось вирішите взавтра справу з чоловими людьми отут, тоді вже, що вирішите, те й діятимете.

— А про сейм,— посмутнів раптом Нечай, глянувши на Нестеренка,— і говорити нічого. Ось пан Іван хай розповість вам.

— Слава богу Всевишньому, таки здійснилося,— обраділо перехрестився отець Михайло на здивування Нестеренка.

— Та що ж говорити?..— чухав потилицю той.— Глузували і кепкували із нас, яко із хлопів своїх, ба й більше ще! І не лише з обляшка — Ілляша, а й із пана сотника Хмеля, може, ще і дужче того. Прямо реготали на весь сейм!.. Ото збіговисько!..

— І король? — цікавився отець Михайло, посовуючись нетерпеливо на лавиці.

— Король — ні, мабуть, бо кричав на них: і на Вишневецького, і на Яблоновського та Чернецького, і навіть на литовського отого князя Альберта Радзивілла,— тягнув слова Нестеренко, не знаючи, куди подіти довгі руки.

— Із святих отців хто ж був при тому? — нетерпеливо розпитував Гунашевський.

— Я, отче Гунашу, добре і не запам’ятав,— морочився в пригадках Іван.— Чи Горіховський, чи Ліщинський, чи й ще якось?..

— Ліщинський,