Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Білл склав колоду й поклав її у футляр, який віддав мені.
— І єдиноріг гарний, — додав він. — Я не мав на них дивитися, так?
— Пусте.
Він зітхнув та відкинувся на стільці, склавши руки на потилиці.
— Нічого не міг вдіяти із собою, — сказав Білл. — Є в тобі щось незвичайне, Карле, і не тільки надтаємна робота... а загадки приваблюють мене. Я ще ніколи не був так близько від справжньої таємниці.
— Усе через те, що ти взяв крижану колоду таро? — запитав я.
— Ні, вона лишень посприяла атмосфері, — відказав він. — Зовсім не моя справа, чим ти займався всі ці роки, але дещо з останнього пояснити не можу...
— Що саме?
— Після того, як я привіз тебе сюди, а Еліс — додому, то вирішив повернутися в твій дім, сподіваючись дізнатися, що ж трапилося. Сніг до того часу припинився, але згодом він знову почав іти. Одначе твій слід був доволі чітким — там, де ти обійшов будинок і вийшов на подвір'я.
Я кивнув.
— Але не було слідів, які вели всередину — нічого, що свідчило б про твій прихід! Окрім того, не було й інших слідів — нічого не вказувало на втечу твого нападника.
Я гигикнув.
— Гадаєш, я сам так порізався?
— Ні, звісно, що ні. До того ж, зброї також не знайшли. Кривавий слід вів до твоєї спальні — до ліжка. У мене був із собою тільки ліхтарик, але побачене справило моторошне враження. Скидалося на те, що ти, скривавлений, звідкілясь з'явився на тому ліжку, а тоді підвівся і вибрався на вулицю.
— Звісно ж, це неможливо.
— І все ж, мене дуже зацікавило те, що нема слідів.
— Певно, вітер замів їх снігом.
— А інші — ні? — він похитав головою. — Вважаю, це не так. Просто якщо ти надумаєш колись розповісти мені про все, я хотів би знати відповідь і на це запитання.
— Запам'ятаю, — мовив я.
— Так, — кивнув головою Білл. — От тільки в мене дивне відчуття, що я більше ніколи тебе не побачу. Неначе я — лише другорядний персонаж у мелодрамі, якого приберуть зі сцени, навіть не розказавши, в чому ж інтрига.
— Розумію тебе, — відказав я на те. — Коли думаю про власну роль, то іноді хочу задушити автора. Але поглянь на це з іншого боку: пережиті історії рідко бувають домірними нашим очікуванням. Зазвичай це смердючі побрехеньки, в основі яких — найбридкіші з можливих мотивів. Здогади та ілюзії завжди набагато приємніші.
Білл усміхнувся.
— Ти завжди говориш так, — мовив він. — І все ж бували випадки, коли тебе охоплювала щирість. Нечасто...
— І як же ми перейшли від слідів до мене? — запитав я. — Щойно хотів сказати — дещо пригадав: я підійшов до будинку тією самою дорогою, якою і вийшов. Саме тому мій вихід знищив сліди прибуття.
— Непогано, — сказав Білл. — А нападник теж ішов так само?
— Певно.
— Добре, — припустив він. — Ти знаєш, як посіяти сумніви. Однак я досі відчуваю, що більшість доказів свідчать про загадку.
— Загадку? Ні. Це трішки дивно, не більше. Усе залежить від інтерпретації.
— Або від семантики. Ти читав звіт про свою аварію?
— Ні, а ти?
— Угу. А якщо це було значно більше, ніж просто «дивно»? Тоді чи визнаєш ти, що слово, яке я вжив, — загадка — чудово пасує до ситуації?
— Гаразд.
— І відповіси на одне запитання?
— Не знаю...
— Просте запитання, так або ні. І все.
— Гаразд, домовилися. Про що там ішлося?
— Було зазначено, що поліція отримала повідомлення про аварію і на місце катастрофи виїхала патрульна машина. Там вони побачили дивно вбраного чоловіка, який надавав тобі першу допомогу. Незнайомець сказав, що витягнув тебе з розтрощеної машини, котра впала в озеро. Це звучало переконливо, адже він і сам змок до нитки. Середньої ваги, худорлявий, рудоволосий. На ньому був зелений костюм, схожий, за свідченнями офіцерів, на вбрання кіношного Робіна Гуда. Чоловік відмовився відрекомендуватися, поїхати з ними чи надати будь-які свідчення. Коли вони наполягали, він свиснув, і до нього прискакав білий кінь. Незнайомець скочив на нього і помчав геть. Більше його не бачили.
Я розсміявся. Звісно, було боляче, але спинитись я не міг.
— Щоб я скис! — гукнув я. — Тепер дещо прояснюється.
Хвильку Білл просто витріщався на мене.
— Справді? — запитав він.
— Гадаю, що так. Заради того, щоб дізнатися про це, варто було отримати ножовий удар і повернутися сюди.
— Ти описуєш це в дивному порядку, — сказав він, потерши підборіддя.
— Так і є. Але тепер починаю помічати порядок там, де раніше не бачив узагалі нічого. І саме це вартує того, що я витримав, хай навіть і не навмисно.
— І все через типа на білому коні?
— Частково, частково... Білле, я скоро рушатиму далі.
— Поки що нікуди не поїдеш.
— І все одно... Ці папери, про які ти згадував... Гадаю, буде краще, якщо я підпишу їх сьогодні.
— Гаразд. Надішлю їх після обіду. Тільки не роби жодних дурниць.
— Щосекунди стаю все обережнішим, повір.
— Сподіваюся, — Білл закрив портфель і підвівся. — Гаразд, відпочивай. Я поясню все лікареві й ближче до вечора надішлю папери.
— Дякую тобі ще раз, — потиснув йому руку.
— До речі, — додав він, — ти погодився відповісти на одне запитання...
— Так, звісно. Запитуй.
— Ти людина? — запитав він, досі стискаючи мою руку. Вираз його обличчя не змінився.
Я спробував віджартуватись, але раптом передумав.
— Не знаю. Я... Мені приємно було б думати, що так. Але насправді я... Ну звісно ж, так! Що за дурне... От дідько! Ти ж це серйозно, правда? І я пообіцяв бути чесним...
Прикусивши губу, я на мить задумався.
— Гадаю, ні, — відповів йому.
— І я так гадаю, — сказав Білл і посміхнувся. — Насправді для мене це не має жодного значення, а ось для тебе може мати. Просто знай: є хтось, хто знає, що ти інакший, але це для нього нічого не змінює.
— Я не забуду цього, — відказав йому.
— Добре... до зустрічі!
— Бувай.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна», після закриття браузера.