Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

Він пішов геть побурчати на Мовчуна, а Шукач знизав плечима. Якщо раптом і справді з’явиться кількасот карлів, їм буде непереливки, та тепер він мало що може з цим вдіяти. Тож він став на коліна біля свого клунка, витягнув кресало й трохи сухого пруття, обережно склав усе це й заходився викрешувати іскри.

Біля нього сів навпочіпки Дрижак, який тримав долоні на держаку своєї сокири.

— Що робиш?

— А ти як думаєш? — Шукач подмухав у хмиз і подивився, як розходиться полум’я. — Розкладаю собі багаттячко.

— А хіба ми не чекаємо на бій?

Шукач мовчки підсунув до полум’я деякі з сухих прутиків і подивився, як вони спалахують.

— Так, чекаємо, і зараз, гадаю, найкращий час для багаття. Війна, хлопче, це суцільне чекання. Якщо працювати так, як ми, то на чекання йде, мабуть, кілька тижнів за все життя. У цей час можна мерзнути, а можна спробувати влаштуватися зручно.

Він вийняв зі свого клунка сковорідку й поставив її на вогонь. Цю сковорідку, нову й добру, Шукач роздобув у південців. Він розгорнув пакунок усередині. Там було п’ять яєць, іще цілих. Гарних пістряво-бурих яєць. Він із усмішкою розбив одне об край сковорідки, влив туди і почув, як воно зашкварчало. Справи однозначно йшли на лад. Яєць він уже давненько не їв. Розбиваючи останнє, він занюхав щось зі зміною вітру. То не просто смажилась яєшня. Він рвучко підвів голову й насупився.

— Що таке? — запитала Катіль.

— Скоріш за все, нічого. — Але найкраще було не ризикувати. — Зачекаєш тут хвильку, приглянеш за ними?

— Гаразд.

Шукач переліз через упалий стовбур, попрямував до найближчого дерева та притулився до нього, сівши накарачки й дивлячись на схил униз. Йому здавалося, що нічим не пахло. А ще серед дерев нічого не було видно — тільки вологу землю з ділянками снігу, мокрі соснові гілки та застиглі тіні. Нічого. Просто Тридуба стривожив його своїми балачками про несподіванки.

Розвертаючись назад, він знову дещо занюхав. Підвівся, спустився зі схилу на кілька кроків, віддалившись від багаття та впалого дерева, і вдивився в ліс. До нього підійшов Тридуба зі щитом на руці та затиснутим у великому кулаці оголеним мечем.

— Що там, Шукачу, щось занюхав?

— Може, й так. — Він знову принюхався, протяжно й повільно, втягуючи повітря в ніс і просіюючи його. — Скоріш за все, нічого.

— Не нічогокай мені, Шукачу, — твій ніс уже виручав нас із халепи. Що ти занюхав?

Вітер змінив напрямок, і цього разу Шукач занюхав це сповна. Він уже давно не відчував такого запаху, та сплутати його не міг ні з чим.

— Блядь, — видихнув він. — Шанка.

— Агов!

Шукач роззирнувся довкола, роззявивши рота. Через упале дерево лізла зі сковорідкою в руці Катіль.

— Яєшня готова, — сказала вона, широко всміхаючись їм обом.

Тридуба замахав їй рукою й заревів на весь голос:

— Усі ховайтеся за...

Внизу, в кущах тенькнула тятива лука. Шукач почув стрілу, відчув, як вона просвистіла повз нього в повітрі. Загалом ці плоскоголові не найкращі лучники, і вона оминула його за крок чи два. Те, що вона знайшла іншу ціль, було просто хріновим збігом.

— Ой, — сказала Катіль, кліпаючи на стрілу у себе в боці. — Ой...

І вона миттю впала, впустивши сковорідку в сніг. Шукач побіг схилом до неї. Дихання холодно зашкрябало йому горло. Тоді він потягнувся до її рук і побачив, як Тридуба взяв її за коліна. Добре, що вона була неважка. Зовсім неважка. Повз них пролетіли одна-дві стріли. Одна влучила у стовбур дерева й загойдалась, а вони склали її та сховалися з другого боку.

— Там шанка! — кричав Тридуба. — Вони підстрелили дівчину!

— Найбезпечніше місце в бою? — загарчав Доу, пригнувся за деревом і закрутив сокирою в руці. — Падлюки йобані!

— Шанка? Так далеко на півдні? — говорив хтось.

Шукач узяв Катіль, яка стогнала, під пахви й потягнув її назад, до западини біля багаття. Вона била п’ятами по землі.

— Вони мене підстрелили, — пробурмотіла вона, дивлячись на стрілу, тим часом як по її сорочці розтікалася кров із рани. Вона кашлянула й поглянула великими очима на Шукача.

— Вони йдуть! — кричав Дрижак. — Готуйсь, хлопці!

Бійці витягали зброю, затягували паски та ремені на щитах, скреготіли зубами та плескали один одного по спинах, готуючись до бою. Мовчун стояв за деревом і спокійнісінько пускав стріли донизу.

— Мені треба йти, — сказав Шукач і потиснув руку Катіль, — але я повернусь, ясно? Ти просто тримайся, чуєш? Я повернусь.

— Що? Ні!

Йому довелося виривати з долоні її пальці. Це йому не подобалось, але який у нього був вибір?

— Ні, — прохрипіла вона йому в спину, коли він кинувся до дерева й тонкої вервечки карлів, що ховалися за ним, тим часом як двоє стали на коліна, щоб і собі постріляти з луків.

Над стовбуром пролетів огидний спис і з глухим ударом врізався в землю зовсім поруч із ним. Шукач витріщився на нього, а тоді прослизнув далі й став на коліна неподалік від Мовчуна, дивлячись на схил унизу.

— Йобана хрінь!

Дерева кишіли плоскоголовими. Дерева внизу, ліворуч від них і праворуч від них. Ворушилися темні постаті, гойдалися тіні, що юрбою підіймалися по схилу. Їх, здавалося, були сотні. Праворуч від них кричали та гриміли спантеличені вояки Союзу, наставляючи списи та брязкаючи бронею. Із лісу гнівно зашипіли стріли та влетіли в них.

— Йобана хрінь!

— Може, почнемо стріляти, га?

Мовчун випустив стрілу й витягнув із сагайдака ще одну. Шукач і собі вихопив стрілу, та цілей було так багато, що він ніяк не міг змусити себе обрати одну, а тоді вистрілив надто високо, водночас безупинно лаючись. Тепер вони наближалися, підійшли досить близько, щоб він бачив їхні обличчя — якщо це можна було назвати обличчями. Розкриті слабкі щелепи, вишкірені та повні зубів, жорстокі маленькі очиці, сповнені ненависті. Незугарна зброя — кийки з цвяхами, сокири з тесаного каменю, іржаві мечі, зняті з мерців. Вони пройшли між дерев угору швидко, мов вовки.

Шукач поцілив одному в груди й побачив, як він позадкував. Ще одному влучив у ногу, але решта не сповільнювалась.

— Готуйсь! — проревів Тридуба, і він відчув, як довкола нього підводяться люди, здіймаючи клинки,