Читати книгу - "Химерники. Влада народу, Андрій Касьянюк"

Тим часом відвідувачі почали підійматися на майданчик – він являв собою просто бруківку, але не утоплену в землю, а вимощену зверху, та окантовану кам’яним парканчиком – він складався з різьблених стовпчиків химерної форми, загалом був висотою десь по пояс, тільки деякі стовпчики з нього стирчали до рівня голови, і там же світилися ліхтарями. І весь цей майданчик, у формі півкола та радіусом метрів двадцять, мав за серцевину величне дерево – Древо бажань.

Це дуб. Висотою метрів тридцять, в обхваті метра два, а на горі він розкинувся гілками такої величної крони… вона прикривала згори ледь не весь майданчик, а він же був значного радіуса.

Тим часом люди розбрідалися нещільним натовпом по цьому майданчику.

Розмови стихали.

Остаточно стихнув і вітер.

Одяг трохи шурхотів від рухів, але геть не гучно.

Раніше згори легенько тиснула безодня нічного неба, але зараз від неї захищали гілки. А навкруги все яскраво світилося ліхтарями. Зокрема, вони осяювали й ті нижні гілки, що нависали над головами метрах у трьох. І все це утворювало відчуття чарівності.

Немов потрапив у казку.

А перед тобою Древо бажань. Казкове, чарівне.

Щоправда, мертве. Зараз це не дуже помітно, бо зима. Але всім відомо, що воно не квітне у квітні, та не опадає листям у листопаді. Воно просто… як зараз, у лютому – немов пережило щось страшне, люте.

– Що ж, пані та панове, – не гучно та спокійно сказав путівник, що керував походом до Древа бажань. – Загадуйте свої бажання. І пам’ятайте – Древо бажань виконує тільки ті бажання, котрі ви палко бажаєте, і котрі дадуть вам те, що вам насправді потрібно. Тож… розкрийтеся. Та просить. А я зичу вам успіхів, і бажаю, щоб ваші бажання здійснилися.

Путівник замовчав. А люди почали просити про виконання своїх бажань: хтось заплющивши очі та склавши долоні у молитовному жесті, хтось ті очі спрямувавши на чарівне дерево та ворушачи губами, а хтось по-іншому… люди просили так, як можуть і як вміють.

Рефат оглянув цих людей, що в більшості своїй геть не бідні, та легенько здивувався. А потім згадав, що сам чомусь прийшов сюди, тож не йому дивуватися поведінці інших людей.

У всіх свої проблеми.

Тож… а які у нього проблеми? Як він їх бажає вирішати? Чого він взагалі бажає?..

Копита коней опускалися на засніжену дорогу, і підіймалися з неї, легенько розкидаючи сніг; легенько, бо тварини пересувалися риссю, тобто не швидко. Хоч дорога буде дальня. І ця дорога десь далі губиться у темряві ночі, але саме під копитами кількох десятків скакунів вона освітлена ліхтарями, що легенько колихаються. А Чіпка сидить у сідлі, непохитний. Не тільки через те, що він вмілий вершник, але й через те, що сьогоднішня ранкова розмова з гетьманом та події після неї налаштувала його рішуче – він має вбити царя царів. Має докласти усіх зусиль. Бо він бажає, щоб його народ жив, щасливо жив, а не помирав…

Колеса крутилися по засніженій дорозі, залишаючи по собі колію. Ридван, а разом із ним кілька десятків козаків, наближалися до міста, у котрому полковниця має домовитися із місцевим політиком діяти так, як хоче пан Гульдчук. Саме до цього веде їхній шлях. І, якщо раніше Шибайголова виконала б свою частину умови відносно спокійно, вже звично, то зараз… зараз вона відчуває певну мерзенність від своїх дій. Хоч і вважає, що поступає не погано. Не погано, якщо порівнювати з переважною більшістю посадовців її країни, котрі відверті хабарники, і тільки аполітичність її народу захищає їх від покарання.

А вона… вона діє на благо своєму народу. Вона робить багато правильних речей, котрі не зроблять інші полковники, хай і візьмуть безліч грошей за свої послуги; за свої ж послуги Шибайголова вимагає відповідних послуг, котрі допомагають їй проводити свою політику. Тож вона чинить не погано, але… але зараз їй мерзенно за це. А ще сумно. Бо вона, хай Рефат і ідеаліст, і трохи наївний, але вона накричала на нього, образила. Вона поступила неправильно. І завтра вдень, повернувшись, вибачиться… попросить вибачення, та поговорить із ним. А зараз вона дуже бажає, щоб він, образившись, нікуди не поїхав, і щоб із ним нічого не сталося…

Чоботи песиголовців обережно ступали по траві, а обладунки майже не брязкали. Десь кілька сотень велетів, котрі й серед одноплемінників високі, зараз ще й добряче закуті у залізо; а ще зараз вони, давно відділившись від загальної армії, кралися до одного місця. Бо Володимир має бажання, і хоче загадати його у відповідному місці. Такому, де бажання одного північника-царя вже було виконано. Тож чим він, аж цар царів, гірше?

Володимир подивився на лапи, та вирішив не витирати їх від крови людини, що вбив неподалік.

Світлу побільшало.