Читати книгу - "Таємничий острів"

Пенкроф і Айртон стали готувати котки для спуску, призначеного на наступний ранок, 9 березня.

Але вночі з 8 на 9 березня велетенський стовп диму й пари вирвався з кратера і з громовим гулом здійнявся на висоту понад три тисячі футів. Напевне, стіна печери Даккара впала під тиском газів, і морська вода, що ринула в жерло вулкана, відразу випарувалась. Але пара не могла знайти для себе вільного виходу. Прогримів вибух, який почули б за сто миль від острова. Уламки гір упали в Тихий океан, і через декілька хвилин він затопив усе, що доти називалось островом Лінкольна.

Розділ XX

Самотня скеля в Тихому океані. — Останній притулок колоністів острова Лінкольна. — Майбутня неминуча смерть. — Неждана допомога. — Острів на суші. — Могила капітана Немо.

Самотня скеля завдовжки тридцять і завширшки п’ятнадцять футів, яка виступала над водою ледь на десять футів, — оце й усе, що залишилося від острова Лінкольна, поглинутого Тихим океаном.

Колись на цьому місці був кам’яний масив, у надрах якого колоністи влаштували своє житло, назване Гранітним палацом. Кам’яна круча впала, розкололася, і її брили, падаючи одні на одних, піднялись над океаном. Навколо неї усе зникло в безодні: нижній конус гори Франкліна, що розлетівся на шматки під час страшного вибуху, обидва миси Щелеп, колись утворені застиглою лавою, плоскогір’я Широкий Обрій, острівець Порятунку, гранітні скелі поблизу порту Повітряної Кулі, базальтові скелі склепу Даккара, довгий півострів Звивистий, хоч він перебував дуже далеко від вулкана… Від острова вціліла тільки ця вузенька скеля, на якій тепер знайшли притулок шестеро колоністів і їхній вірний собака Топ.

У катастрофі загинули всі острівні птахи, всі тварини та інші представники острівної фауни. Одних розчавили гори, інших поглинув океан; на превеликий жаль, Юп також загинув, мабуть, упавши в тріщину землі!

Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Герберт, Пенкроф, Наб і Айртон уціліли тільки завдяки тому, що із намету, де вони були всі разом, їх викинуло повітряною хвилею у море саме тієї миті, коли з неба дощем падали уламки висадженого в повітря острова.

Випірнувши на поверхню води за півкабельтових від берега і оглянувшись навколо, вони побачили лише оту вершину гранітних брил. Колоністи підпливли до неї й вибралися з води.

На тій голій скелі вони жили вже дев’ять днів! Деякі харчі, узяті з комори Гранітного палацу перед катастрофою, та трохи дощової води, яка зібралася в западині на скелі, — це все, що мали бідолашні колоністи. Пропала й остання надія — затонув корабель. Вони не мали жодної можливості покинути ту скелю; не мали ні вогню, ні палива, щоб його розвести. Вони були приречені.

Того дня, 18 березня, припасів їжі у них зосталося лише на дві доби, хоч вони й розділили її на мінімальні порції. Знання, кмітливість, діяльність, працьовитість — ніщо не могло їм допомогти в цьому становищі.

Сайрес Сміт поводився спокійно. Гедеон Спілет трохи виказував знервованість, а Пенкроф, сповнений глухого гніву, ходив туди й сюди по скелі. Герберт не відступав від інженера і дивився на нього так, ніби чекав допомоги, якої той не міг подати. Наб і Айртон покірливо скорились долі.

— От горе!.. Яке горе!.. — часто повторював Пенкроф. — Якби нам хоч маленький човник, якусь лушпину, ми дісталися б до острова Табор! Але в нас нема нічого! Нічогісінько!..

— Капітан Немо вчасно помер, — якось зауважив Наб.

Протягом наступних п’яти днів Сайрес Сміт і його бідолашні друзі підтримували своє життя скупими рештками харчів, з’їдаючи не більше, ніж було потрібно, щоб не померти з голоду. Усі вкрай ослабли. Герберт і Наб кілька разів починали марити.

Чи могла у них за цих умов лишитися хоч тінь надії? Звісно, ні! На що вони могли ще сподіватися? Що повз скелю пройде корабель? Але вони знали з досвіду, що кораблі ніколи не заходять у цей закуток Тихого океану. Чи могли вони надіятися, що за найщасливішим збігом обставин яхта Гленарвана саме тепер прийде по Айртона на острів Табор? Навряд… Але якби таке і трапилось, то, не знаючи про те, що сталося із Айртоном, капітан яхти, обшукавши острів, повернеться назад і поведе судно до нижчих широт… Ні, колишні колоністи не мали жодної надії на рятунок; на тій скелі їх чекала смерть, жахлива смерть від голоду і спраги.

Вони вже майже не тримались на ногах, лежали нерухомі, ледь усвідомлюючи те, що відбувається навколо. Тільки Айртон іще час від часу величезним зусиллям волі підводив голову й дивився на пустельне море.

Та ось 24 березня Айртонова рука простяглася в напрямку якоїсь цятки. Він підвівся, став спочатку навколішки, потім на повен зріст і навіть ніби помахав рукою…

Морем плив корабель! І ясно було: він опинився тут не випадково і тримає курс на самотню скелю в океані, йде просто до неї на всіх парах. Бідолашні бранці скелі могли б помітити цей корабель іще кілька годин тому, якби мали силу подивитися на обрій!

— «Дункан»! — прошепотів Айртон і зомлів.

Завдяки турботливому догляду, яким їх оточили, Сайрес Сміт і його друзі опритомніли в каюті корабля і не могли збагнути, як їм пощастило врятуватися від смерті.

Але єдине Айртонове слово все їм пояснило.

— «Дункан»! — тихо сказав він.

— «Дункан»! — повторив Сайрес Сміт і, піднісши руки до неба, вигукнув: — О всесильний Боже! Така Твоя воля! Нас урятували!

То справді був «Дункан», яхта лорда Гленарвана, яку вів тепер Роберт, син капітана Гранта. Вона вирушила до острова Табор, аби забрати Айртона, покараного дванадцятьма роками вигнання за свої колишні злочини!..

Колоністи були врятовані й поверталися тепер на батьківщину!

— Капітане Роберте, коли ви, не знайшовши Айртона, відпливали від острова Табор, що вас підштовхнуло пройти іще сто миль на північний схід? — запитав Сайрес Сміт.

— Пане Сміт, — відповів Роберт Грант, — ми пливли сюди не лише по Айртона, а й по всіх вас.

— По нас?

— Звичайно! Ми пливли до острова Лінкольна!

— До острова Лінкольна? — хором вигукнули вкрай здивовані Гедеон Спілет, Герберт, Наб і Пенкроф.

— Але звідки ви дізналися про існування острова Лінкольна, якщо він навіть не позначений на жодній карті? — запитав Сайрес Сміт.

— Я про це довідався із вашої записки, яку ви залишили в Айртоновій хижці на острові Табор, — відповів Роберт Грант.

— Із нашої записки?! — вигукнув Гедеон Спілет.

— Авжеж. Ось вона, — відповів Роберт Грант, протягуючи інженерові записку, в якій указувались координати «острова Лінкольна, що дав прихисток Айртону і п’ятьом американським колоністам».

— Капітан Немо!.. — промовив Сайрес Сміт, прочитавши