Читати книгу - "Доктор Фаустус"

якихось інших, шляхетніших мотивів. Навпаки: цей прихильник не кривив душею, коли казав, що дружба з Адріаном йому вкрай необхідна, бо заповнює прогалину в його душі, підтримує його, робить вищим і кращим; от тільки він був не цілком логічний і здобував собі приятеля притаманними йому засобами залицяння, а потім відчув себе ображеним, коли в меланхолійній симпатії, яку йому врешті вдалося викликати, помітив ознаки еротичної іронії.

Найбільше дивувало і вражало мене в цьому випадку одне: полонений не помічав, що потрапив у полон, а приписував собі ініціативу, яка цілком належала іншій стороні. Він, видно, не міг начудуватися з щиросердої, безоглядної приязні й відданості, яку годилося б назвати спокусою. Так, він вважав чудом те, що його меланхолія, характер його почуття не спантеличили й не відлякали Швердтфегера, і я майже певний, що це «чудування» почалося ще того, тепер уже далекого, вечора, коли Швердтфегер з'явився в кімнаті Адріана, щоб покликати його назад до вітальні, де «без нього дуже нудно». А все ж таки до цього так званого чуда справді якоюсь мірою спричинилися й часто вихвалювані шляхетність, відвертість і порядність мистецької вдачі бідолашного Руді. Зберігся лист, якого Адріан написав Швердтфегерові десь у той час, коли відбулася згадувана вище розмова на вечорі в Булінгера, і якого той мав, звичайно, знищити, але не знищив, почасти з пієтету, а почасти, — певна річ, і як трофей. Я не цитуватиму цього листа, хочу лише згадати про нього як про документ, що справляє враження оголеної рани; його авторові те болісне оголення почуття, мабуть, здавалося дуже ризикованим вчинком. Ні, то не був дуже ризикований вчинок. Але гарне враження справила поведінка адресата, яка мала показати відправникові листа, що, пишучи його, він нічим не ризикував. Руді квапливо, без прикрого зволікання, зразу ж таки приїхав до Пфайферінга і запевнив Адріана, що він надзвичайно вдячний йому, — зробив це просто, сміливо й делікатно, щиро намагаючись уникнути ситуації, за якої комусь із них було б ніяково чи соромно… Я мушу похвалити його за це, не можу не похвалити. Гадаю, що за цієї нагоди було вирішено написати врешті скрипковий концерт і присвятити його Руді. І, мабуть, добре, що було так вирішено.

Це й привело Адріана до Відня, а потім із Руді Швердтфегером — до угорського маєтку. Коли вони повернулися звідти, Рудольф міг тішитися винятковим правом, що ним досі як товариш із дитячих років користувався тільки я: вони з Адріаном перейшли на «ти».

XXXIX

Бідолашний Руді! Короткий був тріумф твоєї дитинячої одержимості, бо вона потрапила в силове поле іншої, глибшої, нищівнішої одержимості, яка миттю її зломила, знищила, звела нанівець. Злощасне «ти»! Воно не личило тій синьоокій нікчемі, що виборола його для себе, і той, хто згодився на це, не міг не помститися за щасливе — можливо, й щасливе, — приниження, на яке тим самим наразився. Помста була мимовільна, негайна, холодна й таємнича. Я розповім про це, розповім.

Наприкінці 1924 року в Берні й Цюріху відбулося повторне виконання вже уславленого на той час скрипкового концерту в рамках двох музичних вечорів швейцарського Камерного оркестру, диригент якого, пан Пауль ЗахерЮ запросив для цього на дуже вигідних умовах Швердтфегера, висловивши, проте, бажання, щоб на виконанні був присутній і композитор, бо це, мовляв, додасть особливого престижу вечорові. Адріан відмовився, але Рудольф умів прохати, і щойно здобуте «ти» було ще тоді досить сильне, аби прокласти шлях тому, що мало статися.

Скрипковий концерт, окраса програми, що складалася з німецької класики й сучасної російської музики, завдяки самовідданій грі соліста, знов відкрився в обох містах і в залі Бернської консерваторії, і в Цюріхській концертній залі — всіма своїми духовними і мелодійними якостями. Критика відзначила певну невитриманість стилю і навіть мистецького рівня твору, і публіка тут також була трохи холодніша за віденську, але все-таки вона не лише влаштувала бурхливу овацію виконавцеві, а й обидва рази наполегливо викликала автора, який, щоб зробити приємність своєму інтерпретаторові, щоразу виходив рука в руку з ним дякувати за оплески. Я не бачив цієї події, що відбулася аж двічі,— виставляння самоти на очі юрмі. Я був усунений від неї, мені розповіла про неї Жанетта Шойрль, що була присутня на другому, цюріхському виконанні концерту. Вона якраз перебувала в Цюріху і жила в тому самому приватному домі, де зупинилися й Адріан зі Швердтфегером.

То був розташований на Міфенштрасе неподалік від озера дім пана й пані Райфів, немолодого бездітного подружжя. Райфи, заможні, закохані в мистецтво люди, давно вже скрашували собі життя тим, що давали притулок славетним митцям, які приїздили до Цюріха, оточували їх доглядом і розважали їх. Господар дому, колишній власник шовкової фабрики, який пішов на спочинок, швейцарець давньодемократичного гарту, мав скляне око, і через це його бородате обличчя здавалося суворим, ніби застиглим. Це було хибне враження, він мав поблажливу, веселу вдачу й понад усе любив позалицятися у себе у вітальні до якоїсь актриси, байдуже, яке було її амплуа: героїні чи субретки. А ще він часом на своїх вечорах непогано грав на віолончелі під фортепіанний супровід дружини, колишньої співачки, що походила з Німеччини. Вона не мала такого почуття гумору, як її чоловік, зате була дуже енергійною, хазяйновитою жінкою і теж любила давати притулок славі, любила, щоб у неї в домі панував безтурботний мистецький дух. У цьому вона була заодно з чоловіком. Стіл у її будуарі був весь заставлений знімками славнозвісних європейських митців із дарчими написами, в яких вони дякували Райфам за гостинність.

Це подружжя запросило до себе Швердтфегера ще до того, як його прізвище з'явилося в газетах, бо старий промисловець як щедрий меценат дізнавався про майбутні події музичного життя раніше за всіх; почувши, що Адріан також приїде до Цюріха, Райфи негайно послали запрошення і йому. Їхній дім був великий, місця вистачало всім гостям, і, прибувши з Берна, Адріан і Рудольф справді застали вже там Жанетту Шойрль, яка щороку по кілька тижнів користувалася гостинністю Райфів. Але цього разу не вона сиділа поряд з Адріаном за вечерею, яку господарі влаштували для вузького кола у себе в їдальні після концерту.

На покуті сидів пан Райф із застиглим обличчям, попиваючи якийсь безалкогольний напій із прекрасного гранованого келиха й жартуючи з драматичним сопрано з місцевого театру, могутньою жінкою, місце якої було біля нього і яка, розмовляючи, раз по раз била себе кулаком у груди. Був там і ще один оперний співак, героїчний баритон, балтієць за