Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ще в ранньому дитинстві мамка якось розповідали, що наш рід по лінії діда Петра бере свій початок од княжого роду Іоанна Драгобрата. Тому всі ми, в тім числі і я, і вдалися такими твердими характерами, непокірними, вічними шукачами пригод на свою нечесану голову. Можливо, мамка і мали правду, бо коли святий Іван наблизився до мене, на якусь мить зупинився, повернув сяючу голову і привітно усміхнувся. І я одразу відчув: мене огорнуло ангельське блаженство і все навкруги потонуло у якомусь дуже тонкому, але дивовижно рідному і знайомому ароматі.
Тим часом старець впевнено підійшов до ріки у найширшому її руслі. Тут стишив ходу і, бачилося, ледь-ледь завагався. А далі осінив себе хрестом і впевнено пішов босими ногами по паруючій, ще не охололій од снігу і морозу, водяній гладіні. Святий Іван і по воді ішов так легко, що навіть ступні не замочив. І коли став на тамтому березі Кривуліни, впав на коліна, і перед ним, наче зіткані із снігу, постали білі тіні — тисяча древніх воїнів. Вони рівними шеренгами постали від гори Ловачки і аж до мукачівського замку. Одягнені у залізні шоломи і обладунки, воїни білі і ледь-ледь видимі серед снігів — лівою рукою піднімали щити, а правою — мечі, і переможно вітали древньослов’янського князя і свого полководця. Тим часом святий Іван встав із колін, вклонився воїнам і, очевидно, аби впевнитись, що виконав свою місію, повернувся і знову легкою ходою перейшов поверхнею ріки.
— Бабо, а що тримає святого Івана на воді? — запитав, ошелешений побаченим, я.
— Віра! Віра! — мовила баба, а потім додала. — Віра, дитино, переводить кожного з нас через холодні води, через пекельний вогонь, через великі болі і страждання!
Щойно старець знову перейшов через Кривуліну, як води у ріці стрепенулися, враз порожевіли і запахли малиною… Тим самим ароматом — тонким, дивовижно рідним і знайомим, яким війнуло од святого Івана, коли він проходив повз мене, а я ніяк не міг той запах пригадати… Потім ще три дні води у Кривуліні такими і залишаться: рожевими, солодкими і пахнутимуть достиглою малиною.
А святий Іван, перейшовши вдруге босими ногами по воді, піднявся до печери, закинув уверх голову і підняв руки. І в цю мить небо озвалося сотнями срібних дзвіночків. Із зіниці Ока Небесного, дзвінко щебечучи, стали випорхувати зграї маленьких, яскраво-барвистих птахів і кружляти над білим старцем. На очах у всіх птахи раптом почали утворювати живу кольорову драбинку, яка все нижче опускалася над печерою. Святий Іван взявся за неї і почав живими пташиними сходинками підніматися уверх. А далі птахи підхопили білого старця і так само раптово, як з’явилися, несподівано і зникли у всесвітніх високих глибинах. В ту ж мить почало танути і Око Небесне. Голубизна помалу розчинялася і на сході знову виринуло чоло сонця.
— Відмолив своє святий Іван. Стільки літ і нас оберігав своїми молитвами… — гірко мовила баба, коли поверталися додому, — хто ж тепер спокутуватиме наші гріхи?!
— Адже «…І прийде час, коли у цьому зболеному краї скоріше гора з горою зійдеться, аніж людина з людиною зустрінеться…», — додав свого і я.
— А хто це тобі сказав?
— Просто прийшло само по собі у голову…
— Просто так нічого з нічого не буває, — махнула повчально баба. — Але такого ніколи не станеться, бо Господь сотворив людину не для знищення, а для життя… І коли їй буде грозити погибель, завжди найдеться святий Іван… — і тут же підкреслено додала. — Наш святий Іван!..
P.S. Біля бентового ярка мирно розійшлися: баба із дідом повернули на Небесі, а я, аби двічі не трудити ноги, попрямував одразу у село за хлібом. Наближаючись до крамниці, раптом побачив, як із її дверей вийшла вельми знайома особа. Ближче… ближче… Господи! Моє сяйвооке звірятко як стрепенулося в грудях, як стрибонуло, як шалено закрутило серцем!.. Мене водномить і зморозило, і в гарячку кинуло, і аж до нудоти тривогою пройняло. Назустріч панською павою пливло моє солодке щастя — гірке нещастя — Маня Крумплянка.
Той, хто ніколи не вірить, що із болотяної жаби може постати красуня, повірте на слово — подібна метаморфоза цілком реальна. І вона тепер прошкувала мені назустріч. Замість торомбатої, сутулої, пухкощокої, пишнотілої і широкозадої Крумплянки до мене наближалося юне створіння: вище за мене, струнке, гінке, з чорними оченятами-білочками, довгими пухнастими віями і до божевілля звабливими чортенятами-ямочками на обох щоках. Мамко мої, я і не помітив, коли і за який час ця вредна Маня, через яку ледь не потрапив до буцегарні, стала принцесою.
— Здоров, хлопе! Чого вже тиждень до школи не ходиш?! — запитала прокурорським тоном Крумплянка.
Вона була одягнута у модне синє пальто, взута у рідкісні на той час шкіряні чоботи на високих підборах і запнута гарячо-квітчастою хустиною… Нема слів! За теперішніми мірками — міс Всесвіту! Моє бідне сяйвооке звірятко, збагнувши нашу немічність, принишкло безнадійно під серцем і тихенько, безпорадно скиглило, що, звісно, збило з пантелику і мене.
— Та…та…та… не ходив до школи, — почав, затинаючись, я, — діла важливі… Дрова требало на зиму…
— А влітку якого фраса робили, що лем тепер дрова звалили на голову?!
— Та…та…та… Ми такі… У нас все роботи повно, — белькотів я.
І таким у цю мить став сам собі огидним, що ладен був плюнути у власні очі, а потім кільканадцять разів влупити дурною головою у перше-ліпше дерево. Як сталося: завжди гострий на слово, авантюрний, саркастичний, майстер переграти
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя», після закриття браузера.