Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

— У Рогатині я здоров’я вельможної пані рятував, — каже той скромно, а Лабенцький перекрикує його, додаючи, що він — славний письменник.

— Ах, — згадує каштелянова, — це той відважний і бойовий ксьондз, який мене з поламаної карети виніс і до ваших безпечних порогів доставив! Автор «Нових Атен», які я прочитала від букви до букви.

Коссаковська безпардонно поплескує ксьондза по плечах і запрошує сідати поруч.

Ксьондз червоніє й бентежиться — чоловічі манери цієї жінки його лякають, — але врешті-решт сідає поруч, і його сміливість поступово повертається. Зокрема, завдяки токаєві. Він змарнів, всох, і з зубами, здається, непереливки, бо дуже мучиться з куркою на тарілці. Зате з апетитом їсть варені овочі та м’які паштети з дичини; раз по раз докладає собі їх на тарілку. З білого хліба виколупує м’якушку, а шкоринки складає на купку і крадькома підгодовує ними кудлатого пса Лабенцьких, який так схожий на свою матір, що викликає в нього зворушення. Ксьондз радіє, що привів пса в таку хорошу сім’ю. Почувається так, наче він і сам із Лабенцькими породичався.

— Чула я, отче, що ви з Варшави повернулися, — заговорює до нього Коссаковська.

Ксьондз ледь-ледь червоніє, від чого його обличчя здається молодшим.

— Давно мене вже запрошував високодостойний єпископ Залуський. Якби знав він, що я з ясновельможною пані ось тут сидітиму, велів би якісь побажання з Варшави привезти, бо хвалив він вас вельми.

— Як і всі, — додає Лабенцький дещо іронічно.

Ксьондз продовжує:

— Мене сама Варшава не цікавила, лише та бібліотека. Місто як місто — яке воно, кожен бачить. Всі міста однакові: дахи, костели, люди схожі. Трохи таке, як Львів, лише більше порожніх площ, тому й протяги надокучають. Я подався туди через ту велику книгозбірню, а позаяк уже нездужаю, то… — тут ксьондз розчулюється, бере келих вина й робить чималий ковток. — Через ту бібліотеку я спати не міг, та й тепер не можу… Який огром… Кілька десятків тисяч томів. Вони й самі не знають, скільки саме…

Ксьондз жив у монастирі й щодня мусив по морозі ходити через місто до бібліотеки, де йому дозволяли проглядати полиці. Збирався робити нотатки, бо ще не завершив своєї роботи, але те море книг було гнітюче. Правду кажучи, весь той місяць ксьондз намагався лише зрозуміти лад, згідно з яким книжки розставлені по полицях. І дедалі більше переконувався, що жодного ладу нема.

— Деякі книжки розташовані за авторами, але — гульк — і поруч уже за назвами. По сусідству — книжки, що їх закупили в один час, і такі, що через формат не помістилися на звичайних полицях, тож для них зробили спеціальні, вищі. А ще деякі взагалі лежать, ніби зморила їх пошесть, — обурюється ксьондз. — А книжки ж мають стояти рівно, наче солдати, одна біля одної. Як військо людської мудрості.

— Гарно сказано, — хвалить Лабенцький.

Ксьондз Бенедикт вважає, що цим має займатися цілий штаб, наче у війську: визначати ієрархію книжок, ділити їх на полки, присвоювати їм чини згідно з вартістю та рідкістю, зрештою, підліковувати їх, тобто підклеювати, підшивати… Ото була б велика справа! Бо що ми без тих книжок робили б!

Проте найбільше ксьондза сердить те, що та бібліотека — публічна, себто відкрита. Як це так, що кожен може прийти і взяти собі книжку додому? Це якась божевільна ідея, одна з тих західних, французьких, які більше шкодять книгозбірням, ніж ідуть людям на користь. Він помітив, що взяті додому книги у Залуських записують на маленьких аркушиках, які потім губляться по шухлядах, як то часто буває з папірцями. А якщо приходить якийсь вельможний гість, то йому дають так, на віру, не сміючи підсунути аркушика, щоб той підписав. Немає ніякого списку, де, в кого і які книжки перебувають.

Ксьондз театрально хапається за голову.

— Вас, отче, більше книжки хвилюють, ніж люди, — каже Коссаковська з повним ротом.

— Дозволю собі заперечити, вельможна пані. Аж ніяк. Я уважно поспостерігав за столицею та її людьми.

— І які ж ваші враження? — чемно питає французькою Лабенцький.

Ксьондз, почувши французьку, розгубився; панна Аґнєшка йому пошепки перекладає, але він і так аж спаленів із сорому.

— Дивує мене вельми, що людям так хочеться тулитися в маленьких помешканнях, на вузьких вуличках. А могли б на селі мати досхочу простору та свіжого повітря.

— Свята правда. На селі — найкраще, — зітхає Коссаковська.

Далі ксьондз розповідає, як єпископ Залуський узяв його на хрещення до королівської каплиці в Саському палаці. Хрестили там найважливіших неофітів.

Коссаковська виразно пожвавлюється:

— Та ви що, отче? Ви там були? І лише зараз про це кажете?!

— Стояв я ззаду і бачив лише те, що підгледів з-за спин. А було то друге хрещення того Франка, мною побачене, бо перше було у Львові.

Ксьондз Бенедикт розповідає, як шепотіння пробігло костелом: з голови єпископа Залуського, коли він нахилився над неофітом, впала митра, що одразу сприйняли як поганий знак.

— Ну, бо ж навіщо двічі хреститися? — каже господар. — Того й митра впала.

— Хрещеною була пані Брюль, правда? І як вона виглядала? — випитує Коссаковська. — Далі така ж повна?

Ксьондз на мить замислюється.

— Жінка як жінка. В літах уже. Що я можу сказати? Я жінок запам’ятовую погано.

— Чи щось казала? Як поводилася? Вбрана була на польський манір чи, може, на французький?.. Такі ось, звичайні речі.

Ксьондз напружує пам’ять, поводить очима, наче образ пані Брюль висить десь тут у повітрі.

— Пробачте, вашмосте, нічого не пам’ятаю. Але пам’ятаю, що ваш приятель єпископ Солтик асистував під час хрещення двох заступників того Франка: один зветься Якубовським, а другий Матушевським. Ще була княгиня Любомирська.

— Ти диви! — потирає руки Коссаковська. У такі миті вона відчуває, що живе. Їй таки вдалося переконати Солтика, щоб був їм хрещеним батьком. Та ще й княгиня Любомирська, яка від таких подій тримається осторонь.

Її чоловік, почувши про участь таких високопоставлених осіб у хрещенні, перериває мовчанку й озивається з ентузіазмом:

— А мені ось пригадалося, що й ми тут, на Поділлі, можемо багатьох ще охрестити.

— Господи милосердний, скільки ж їх насправді! — вигукує Коссаковська. — А що то за єврей такий великий зі страшним обличчям, якого ви якось хрестили? Кажуть, він німий? І що з його обличчям сталося?

Ксьондз наче трохи збентежився.

— Та, такий один… Попросили мене, то я й погодився. Кажуть, він з Валахії, сирота, візником у Шорів працював, а