Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

назовні, принаймні не тепер. Хана залежна від цієї Коссаковської і по-своєму навіть симпатизує їй, хоч доторки цієї жінки їй відразливі, а та ще й полюбляє її поплескувати й погладжувати. Зараз Хана далеко від усього, що знає і любить. Залишилися Звєжховська й Павловська. Про них Хана думає, не називаючи імен. Імена в її голові залишилися єврейські. Решта товариства далі чекає у Львові. Хані непросто висловлюватися, вона постійно підшукує слова, часом ця мова доводить її до відчаю. Вона ніколи її не вивчить. Що з Яковом, чому від нього немає жодної звістки? Де Молівда? Якби він був тут, їй було б спокійніше. Де всі решта, чому її тут кинули на самоті? Їй краще було б у продимленій хаті в Іваному, ніж у маєтку Катажини Коссаковської.

На десерт подають сирник із марципанами та пиріг з лимоном і горіхами. Авача маленькими ручками бере собі солодощі про запас і ховає до кишені блакитної сукенки. Вони їстимуть їх разом уночі.

Сплять вони тут, міцно притулившись одна до одної. Авача гладить обличчя матері, коли бачить, що Хана плаче. Хана тулиться до цієї окатої дитини, хапається за неї, як комашка на воді хапається за трав’яну стеблину, міцно тримається за це маленьке тільце, і так вони пливуть удвох крізь ніч. Часто Хана бере з колиски Емануеля й годує його грудьми досхочу, бо в неї знову з’явилося молоко, хоча Коссаковська втручається навіть у це. Вона вважає, що годувати дітей мають спеціальні жінки-годувальниці. Хана гидує годувальницею, яку їй підшукала каштелянова, — її білою шкірою, світлим волоссям, важкими ногами. Її великі рожеві перса привалюють Емануеля, Хана боїться, що одного разу ця сільська дівчина задушить дитину.

І ось маєш: доки вона про це думає тут, за святковим столом, на її сукні з’являється плямка. Хана її непомітно прикриває турецькою шаллю.

Авача та дві ляльки

Для малої Авачі цей вечір буде інакшим, ніж усі інші. Він наче скасує все, що було до того. Воно перетвориться на якусь невиразну, туманну смугу, розтягнуту в часі.

Після вечері Коссаковська веде малу Авачу до кімнати поруч і наказує їй заплющити очі. Далі підводить до якогось місця й велить їй подивитися. Перед Авачею сидять дві красиві ляльки. Одна — брюнетка, одягнена в бірюзове. Друга — блондинка в елегантному ніжно-зеленому. Авача дивиться на них мовчки, її щоки заливають рум’янці.

— Вибери собі ту, яка тобі більше подобається, — каже їй на вухо Коссаковська. — Одна з них твоя.

Авача переступає з ноги на ногу. Вона помічає кожну деталь їхнього одягу, але не може вибрати. Шукає допомоги в матері, але та лише всміхається, знизуючи плечима. Хана розімліла від вина й передчуття турецької люльки, яку вони з Коссаковською нарешті зможуть собі запалити.

Це триває довго. Обидві жінки починають заохочувати дівчинку й хихотіти. Їх смішить серйозність, із якою дитина вибирає ляльку. Авача чує, що ляльки — з Відня, найкращі, пошиті з козячої шкіри і набиті тирсою, а обличчя в них — з пап’є-маше. Але вибрати все одно не виходить.

По щоках Авачі починають котитися сльози. Збентежена власною нерішучістю, вона кидається просто до сукні матері й починає схлипувати на повен голос.

— Що сталося, що сталося? — питає мати їхньою рідною мовою, турецькою.

— Нічого, нічого, — відповідає Авача польською.

Їй хотілося б сховатися в м’яких брижах тканини, зіщулитися там і перечекати найгірше. Бо світ завеликий, і перед малою Евкою — забагато завдань. Ще ніколи вона не почувалася такою нещасною. Їй здається, ніби щось стискає їй серце, і дівчинка плаче, але не так, як тоді, коли розбила коліно, а десь глибоко всередині. Мати гладить її по голові, але ці пестощі не заспокоюють. Авача відчуває, що вона — дуже далеко від матері й тепер повернутися до неї буде непросто.

Довіряти вона може лише тому чудному негарному панові, який різдвяного ранку приносить їй маленького цуцика, рудого й кудлатого. Він точно гарніший, ніж ті віденські ляльки.

Лялька для Салюсі Лабенцької. Розповідь ксьондза Хмельовського про бібліотеку та урочисте хрещення

Після свят Коссаковська з чоловіком їдуть у гості до сусідів. У неї важлива місія: переселити своїх пуритан, яким вона знайшла прихисток у фільварках, до Войславиць, а тих, які там не помістяться, розподілити до весни по панських маєтках. З нею іде Аґнєшка, що везе цілу торбу наливок, бо пан Коссаковський скаржиться на болі в кістках. А ще в неї — скринька з письмовим приладдям та дві підбиті хутром шуби. Надиктовування листів відбувається в кареті, Аґнєшка все запам’ятовує, а потім під час зупинок записує. Коссаковська подумки називає своїх підопічних вихрестами, але намагається цього слова не вживати ні на письмі, ні усно, бо воно викликає недобрі асоціації. Краще на них казати «пуритани» — це слово приїхало з Франції чи Англії, його нагадав Лабенцький, і тепер усі його вживають. Це слово якраз асоціюється з хорошими речами, у ньому є якась чистота.

Коссаковська везе гарний подарунок — ляльку. Вбрана лялька гарно, як дама при імператорському дворі. У неї конопляне волосся, закручене в кучері й прикрите чепурним мереживним чепчиком. Коссаковська вийняла її з коробки у кареті (нарешті розтанув сніг і можна забути про сани) й тримає на колінах, як дитину. Сюсюкає до неї, як це зазвичай роблять дорослі, нахилившись над немовлям. Усе заради того, щоб розсмішити чоловіка. Але він сьогодні похмурий, сердиться, що дружина тягає його по сусідах. У нього задавнений артрит, і він волів би посидіти вдома, впустив би собак до покоїв, що дружина суворо забороняє. До Рогатина далеко, Лабенцького він не любить — надто той для нього вчений і надто вдає з себе француза. Каштелян же одягнений по-польському, тепло: на ньому вовняний кунтуш і шуба.

Дівчинка, що живе у Лабенцьких, зветься Саломеєю. Поки що вона мовчить, не промовила ще жодного слова, хоч у неї польська гувернантка. Найчастіше сидить і вишиває, її навчили робити реверанс і опускати очі, коли до неї звертається хтось старший. Носить вона рожеву сукенку й бордову стрічку в чорному волоссі. Саломея тендітна й миловида. Пані Лабенцька каже, що вона ніколи не всміхається. Тож усі уважно на неї дивляться, коли вона отримує ляльку. Мить повагавшись, сміливо простягає до неї руки і притуляє до себе, занурює обличчя в конопляне волосся ляльки. Лабенцький дивиться на Саломею з якоюсь гордістю, але потім швидко про неї забуває. Дівчинка з лялькою зникає, як жмутик пилюки.

На багатому обіді, який непомітно переходить