Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

Дізналась я, що на аудієнцію в короля надто сподіватися не варто. Я тут уже спакована і прибуду до вас, тільки-но минуть найгірші морози. Мабуть, то буде десь у березні, бо зараз у коней слина на губах замерзає. А тим часом через холоди і якісь зимові лінощі залишаю все на Твоїх плечах, адже знаю, що Ти не в тім’я битий і знаєш столицю як свої п’ять пальців.

Переконую я тим часом і його милість Браніцького, і Потоцьких написати листи про всиновлення і таким чином докластися до нашої справи. Але знаю, що гетьман євреїв недолюблює, а вихрестів усіляких — іще більше. Найдужче ж людей дратують їхні шляхетські амбіції, а чула я, що ціла родина Воловських отримала шляхетство, так само, як і отой Крисінський зі шрамом на обличчі. Він часто мені пише. Чесно кажучи, це і в мене викликає якийсь моральний спротив: тільки-но ввійшли в наш світ, а вже беруться чванитись і гороїжитись. Ми на наші шляхетські титули поколіннями працювали, і діди наші заслужили їх перед Вітчизною. А вони: от, жменя золота на столі. Не кажучи про те, що шляхтичеві не пасує пивну в місті тримати, як один із тих Воловських. Хтось йому має це сказати. Писала мені про це моя кузина Потоцька, син якої в січні одружуватиметься і на заручини запрошує. Але раніше, ніж навесні, мабуть, до Варшави я не поїду. Літа вже не ті, щоб вештатися туди-сюди по морозі.

До цього листа додаю ще два листи їмості Хани до вельможного Якова, а також малюнки маленької Евки. Попроси шановного чоловіка, щоб озвався до неї хоч півсловом, бо ще трохи, і вона свої красиві чорні очі виплаче від туги. Вона — жінка екзотична, не звична ні до наших холодних маєтків, ні до нашої їжі…

Що подавали на Святвечір у Коссаковської

Над святвечірнім столом висить зірка з облатки. Подали два різновиди супу: мигдалевий і грибний. Є оселедець в олії, посипаний кропом і подрібненим часником. А ще — горох і пшениця з медом, каша з грибами. У мисці парують вареники.

В кутку кімнати поставили сніп пшениці, на якому висить паперова золочена зірка.

Гості обмінюються побажаннями. Всі з великою ніжністю звертаються до Хани, говорять щось м’яко польською, то серйозно, то весело, зі сміхом. Мала Авача здається переляканою, не відпускає материної спідниці. Малого Емануеля Хана віддає няні — чистій, охайній Звєжховській. Хлопчик рветься до матері, але він ще замалий, щоб брати участь в урочистій вечері. Звєжховська забирає його до кімнат вглибині великого будинку Коссаковських. На жаль, Хана небагато розуміє з того, що їй кажуть. Киває головою і розгублено всміхається. Допитливий погляд гостей, розчарованих її мовчанням, ласо — як їй здається — переповзає на п’ятилітню Авачу, одягнену як принцеса. Вона недовірливо спостерігає за цим щебетливим товариством.

— Я ще не бачив, щоб у людської істоти були такі велетенські очі, — каже каштелян Коссаковський. — То, мабуть, янгол або мавка лісова.

Не заперечиш: дитина справді неймовірно красива. Ніби й серйозна, але якась дикувата, наче привезена сюди просто з якогось поганського арабського ярмарку. Хана одягає донечку як даму. На ній — сукенка кольору небесної блакиті з твердою нижньою спідничкою, нижче — білі панчохи, на ногах — темно-сині атласні черевички, вишиті перлинами. У таких вона навіть до екіпажа не дійде по снігу. Доведеться її нести. Перш ніж вони сядуть за стіл, Коссаковський ставить дівчинку на дзиґлик, щоб усі могли нею досхочу намилуватися.

— Ну-бо, вклонися, Евуню, — звертається до неї пані Коссаковська. — Вклонися гарно, як я тебе вчила.

Але Авача стоїть нерухомо, наче лялька. Гості, дещо розчаровані, дають їй спокій і сідають за стіл.

Авача сидить біля матері й дивиться на свої нижні спідниці, обережно поправляє накрохмалені краєчки тюлю. Їсти не хоче. На тарілку їй поклали кілька вареників, але вони вже вистигли.

Між побажаннями і сіданням за стіл западає тиша, але каштелян кидає щось дуже дотепне, з чого сміються всі, крім Хани. Нарешті спеціально найнятий перекладач-вірменин нахиляється до неї і перекладає турецькою жарт каштеляна, але так непослідовно, що Хана все одно не розуміє, про що йдеться.

Хана сидить струнко і не зводить очей з Катажини. Їй гидко торкатися тих страв, хоч виглядають вони апетитно, а вона голодна. Хто їх робив і як? Як їсти вареники з квашеною капустою і грибами? Яків велів їй не вередувати і їсти те, що всі, але з тими варениками в неї справжній клопіт: вони не хочуть лізти в горло, капуста якась наче гнила, а до того ще гриби. А ті світлі галушки невиразного кольору, посипані маком — по них наче лазила якась комашня.

Хана пожвавлюється, коли вносять коропа. Він не в желе, а запечений. Запах риби одразу наповнює кімнату, і в Хани аж слинка тече. Вона не знає, чекати їй, поки подадуть, чи брати самій.

— Поводься як дама, — казала їй нещодавно Коссаковська, — не церемонься. Ти — та, ким себе вважаєш. А ти ж вважаєш себе дамою, правда? Ти — дружина Якова Франка, а не якогось Іцека, розумієш? Такі, як ти, не мусять гратися в чемність. Тому носи голову високо. Ось так, — Коссаковська високо задирає голову і поплескує Хану по сідницях.

Тепер Катажина заохочує її брати різдвяні страви. Називає її «вельможна пані Франк», а звертається до неї самої «дорогесенька». Хана дивиться на неї довірливо й відвертається від вареників, щоб потягтися рукою по коропа. Ось так! Вона кладе собі чималий шматок із запеченою шкоринкою. Коссаковська здивовано кліпає, але всі зайняті розмовою, ніхто на неї не дивиться. Хана Франк коротко позирає на Коссаковську, вона задоволена собою. Хто вона — ця жінка, яка тут усім так упевнено керує, говорить гучним низьким голосом, очікує уваги й послуху, перебиває всіх, неначе земля та привілеї дають їй виняткове право говорити? На ній — темно-сіра сукня з мереживом, із якого в одному місці вибивається нитка: Аґнєшка не встежила. Ця нитка викликає в Хани огиду, так само, як і страви на столі, і сама Коссаковська, і її Аґнєшка, і її кульгавий горбатий чоловік.

Яка примха долі привела її в цей дім, переповнений липкою ввічливістю, обмовами, незрозумілими шепотами по кутках? Вона намагається здушити цей гнів десь глибоко в собі, у неї є там спеціальне місце, де бушує лють, наче звірі у клітці. Вона не дозволить їм вийти