Читати книгу - "Повернення до кафе на краю світу, Джон П. Стрелекі"

— Ви досі бідні?

Джессіка знову похитала головою.

— Ні. Ну, тобто я не багата, але й точно не бідна.

Кейсі всміхнулася.

— Досі не зовсім розумію, хто ви.

Джессіка всміхнулася й собі.

— Про що ви?

— Ну, ви — це не ваш одяг. Не та машина, на якій їздите. Не та дівчина, яка втекла від жорстокого виховання. Не та біднячка, яка щойно приїхала сюди… То хто ви?

З обличчя Джессіки зникла усмішка.

— Не знаю.

Кейсі кивнула.

— Саме тому ви досі тікаєте, а не біжите до чогось.

Розділ 27

Ми з Майком досі залишалися на кухні, прибирали й розмовляли.

Він засміявся.

— Ми багацько поговорили про батьківство, Джоне. Ти не хотів би поділитись якимись новинами?

— Ой, ні. Я… Я… — Я всміхнувся. — Насправді не знаю. Останні кілька років минули чудово. Справді чудово. Я дуже радий, що знайшов тоді цей заклад. Він змінив моє життя. І хочу вам за це віддячити.

Майк кивнув.

— А тепер я повернувся сюди — і не знаю чому.

— А чому, на твою думку?

— Не знаю. Гадаю, що маю навчитися ще чогось або ще в чомусь вирости…

Майк усміхнувся.

— Мабуть. А може, цього разу ти прийшов сюди повчити.

_ Джессіку?

— Може, і так. Або Кейсі, Емму чи мене.

Я засміявся.

— Сумніваюся, що можу навчити того, чого ти ще не знаєш.

— Не будь таким категоричним. Ти вів чудове життя, відколи був тут востаннє. Не сумніваюся, що ти багато чого навчився.

Я кивнув.

— Так. І тепер мене набагато більше влаштовує моє життя й роль у світі, але…

— Але хто я такий, щоб… — додав Майк.

Я знизав плечима.

— Щось таке.

— Джоне, перший етап — це замирення із собою, достатнє, щоб повірити в себе. Треба розібратися з метою існування й почати жити нею. Тобі це вдалося. Ти просунувся далі. Рано чи пізно всі на цьому шляху усвідомлюють, що ми здебільшого зростаємо завдяки натхненним моментам у спілкуванні з іншими. Хтось каже щось таке, чого ти ніколи не забуваєш. Хтось навчає тебе ідеї, якою ти користуєшся до скону. Водночас ти починаєш розуміти: що в більшій ти злагоді зі своєю МІ й що більше ти живеш нею щодня й щомиті, то більше людей до тебе тягнуться. Ти сяєш енергією, яку не можна підробити. Твоя справжність та ясність приваблюють людей довкола. На якомусь етапі це могло статися через випадкову розмову чи діалог із другом, який прийшов по пораду. Ділишся тим, що знаєш, з іншою людиною, а тоді бачиш, як це змінює її життя. Так само, як змінилося твоє життя, коли хтось поділився з тобою. І цієї миті настає одне з найбільших осяянь. Питання не в тому, хто я такий, щоб когось навчати, чимось ділитися, змінювати світ, створювати власну справу, подорожувати світом, закохуватися, писати пісню… чи справджувати ще якусь мрію на свій вибір. Питання ось у чому: хто ти такий, щоб цього не робити?

Розділ 28

Кейсі всміхнулася Джессіці.

— Ви колись користувалися навігатором для водіїв? Таким, який автоматично знає, де ви перебуваєте? Тоді треба набирати місце, до якого хочете поїхати, а він спрямовує вас туди дуже привітним голосом.

Джессіка мимоволі засміялася.

— Так.

— Я зрозуміла, що саме так влаштований Усесвіт.

— Тобто?

— Ми приймаємо рішення протягом життя. Пробуємо щось. Звертаємо то ліворуч, то праворуч.

Кейсі засміялася.

— Ходимо по колу.

Джессіка всміхнулась.

— І часом здається, ніби ми так далеко відхилилися від курсу, що нас не поверне до нього вже ніхто й ніщо.

Кейсі поглянула на Джессіку.

— Розумієте, про що я?

Джессіка кивнула.

— Однак згадайте про навігатор. Хай скільки разів ви проїдете по колу, роблячи те саме, припускаючись тих самих помилок… Хай скільки разів ви поїдете ліворуч, коли той тоненький голосок казав, що потрібно праворуч… Цей голос лунає без тіні осуду, каже «змінити напрямок», а тоді дає все потрібне, щоб дістатися туди, куди ви хочете.

Джессіка засміялася.

— Так і є. Хіба ні?

— Так і є, — відповіла Кейсі. — І Всесвіт влаштований так само. — Вона перестала гойдатися й поглянула на Джессіку. — Ви тут заради чогось важливого. Ваше життя — не помилка, не нещасний випадок і не несподіваний збіг. Ви маєте певне призначення, бо інакше вас тут не було б. І хоч інколи може здаватися, ніби ви безнадійно загубилися й нізащо не зможете вибратися, допомога завжди поруч.

Щось в оповіді Кейсі зачепило Джессіку.

— Бували моменти, коли я почувалася дуже заблукалою, — тихо заговорила Джессіка. — Навіть зараз я частенько почуваюся просто… дуже загубленою.

Кейсі всміхнулася.

— Час звернутися до всесвітнього навігатора. — Вона поглянула на Джессіку. — Вам подобається слово «Бог»?

Джессіка запитливо поглянула на неї.

— Чи подобається мені слово «Бог»?

— Ага.

— Не знаю. А що?

— Деяким людям ця назва подобається. Здається кращою, ніж «Усесвіт».

— А це важливо?

— Залежить від вас. У нашій розмові я казатиму «Всесвіт». Це, так би мовити, загальна назва. Коли випаде нагода над цим замислитися, ви зможете вибрати таке слово, яке подобається найбільше. Вибір дуже багатий. Люди з різних куточків світу, з різним бекграундом, носії різних мов користуються різними словами. Та й самі ці слова з часом змінилися, тож є ціла історія слів, з якої можна щось вибрати.

— А є слова, кращі за інші?

Кейсі всміхнулася.

— Для декого — так.

— А для вас?

— Фактично те, про що ми говоримо, — це потужна присутність, така потужна, що вона є в кожній живій істоті. Не лише тут, на нашій планеті, а й повсюди — у глибинах космосу, всюди, куди сягає космос. Й існує вона не лише тепер, а й існувала в минулому аж до самих його початків. — Кейсі всміхнулася. — Як на мене, дещо складно повірити, що така могутня сутність може зациклитися на певній назві. Гадаю, важать лише наміри, з якими звертаються.

Джессіка кивнула.

— Як користуватися цим усесвітнім навігатором?

— Це також залежить від обставин.

— Яких обставин?

— Як сильно ви загубилися. — Кейсі поглянула за лагуну. — Пам’ятаєте перше запитання з меню?

Джессіка кивнула.

— «Чому ви тут?»

Кейсі всміхнулась.

— Ага.

І більше нічого не сказала.

— І що це?

— Який перший крок у користуванні автонавігатором?

— Увімкнути його.

Кейсі засміялася.

— Гаразд, народження. Який крок наступний?

Джессіка трохи подумала.

— Навігатор визначає місцеперебування.

— Цей знає його постійно. Наступний крок?

— Ввести назву місця, до якого хочеш потрапити.

Кейсі кивнула.

— Відповісти для себе на запитання: «Чому я тут?» Або, інакше кажучи, яке моє призначення, що його в нашому кафе називають МІ — метою існування. Це все одно що сказати Всесвіту: «Я хочу сюди».

Джессіка замислилася на кілька секунд.

— Це приголомшує. Звідки мені знати,