Читати книгу - "Українські жінки у горнилі модернізації"

фізико-математичний, юридичний та медичний), тоді як для дівчат відкрили тільки середній навчальний заклад із переважно гуманітарним профілем освіти. Щоправда, спільним був політичний підтекст санкціонованих владою освітніх проектів: подібно до Університету Святого Володимира, Інститут шляхетних дівчат у Києві мав, на думку освітньої адміністрації, виконувати русифікаторську функцію в «Південно-Західному краї», адже передбачалося, що його випускниці, відповідно підготовлені, згодом мали б здійснювати вплив на власних чоловіків та дітей, підтримуючи їхню лояльність до влади.

Будівля Інституту шляхетних дівчат у Києві, архітектор В. Беретті. Кінець XIX століття

Роль інститутів як навчально-виховних закладів неоднозначно оцінювали вже сучасники. У літературі та публіцистиці нерідко піддавалися пильній увазі як вихованки інститутів, так і система, яка готувала їх, на думку критиків, — зніжених, манірних, ба навіть істеричних істот, мало пристосованих до реального життя (згадати хоча б повість Марка Вовчка «Інститутка»). Критичний погляд на інститутську систему освіти та виховання пізніше висловлювали й деякі випускниці, приміром Є. Водовозова. Хоча інститути тривалий час залишалися становими навчальними закладами, з часом найбільш разючі негативні сторони, пов’язані з ізольованим навчанням дівчат, дещо згладжувалися. До них почали приймати обмежений відсоток дочок купців, вищих офіцерів та почесних громадян міст, а з останньої третини XIX ст. — представниць усіх неоподатковуваних станів. Т. Морозова, випускниця Харківського інституту, яка навчалася в останні роки його існування — у 1915–1919 рр., — згадувала: «Наша ученическая среда, как мне представляется, не блистала аристократизмом. <…> Среда, которая поставляла детей в стены института, если не была аристократической, то в основном была интеллигентной» (Т. Г. Морозова. В институте благородних девиц).

В інститутах, які працювали в університетських містах, викладачами часто були університетські професори, що свідчить про високу якість навчання. Так, у Харківському дівочому інституті певний час викладали П. Гулак-Артемовський, Т. Степаков, В. Цих, В. Лапшин, у Київському — М. Костомаров, В. Шульгін, М. Бунге, В. Іконніков, О. Селін та ін. А інститутська освіта допомогла сформуватися видатним особистостям, наприклад Олені Пчілці та Марії Лучицькій.

Жіночі гімназії, інші середні та професійні навчальні заклади

Створення позастанових, тобто доступних для усіх верств суспільства, середніх шкіл відбулося в результаті освітніх реформ наприкінці 1850-х років. Ці реформи були частиною загальних ліберальних перетворень у Російській імперії, апогеєм яких стало скасування кріпацтва (1861). На першому етапі офіційними рішеннями в 1858 р. створювалися училища першого та другого розрядів, які підпорядковувалися міністерству народної освіти (МНО) і відомству імператриці Марії; наприкінці 1860-х років ці навчальні заклади було перейменовано на гімназії та прогімназії. Повний гімназійний курс становив сім років, а прогімназії були його початковою сходинкою у вигляді чотирирічного курсу.

Уже в 1859 р. було вжито організаційних заходів з відкриття жіночих гімназій (спершу — училищ) у Катеринославі, Херсоні, Сумах, Одесі. У 1860 р. учениць прийняла перша жіноча гімназія у Харкові. Кількість жіночих гімназій в українських губерніях Російської імперії стрімко зросла на початку XX ст.: якщо у 1873 р. їх було 18, то у 1905 р. — вже 122. При цьому розподіл гімназій по навчальних округах і безпосередньо по губерніях, навіть із приблизно однаковою кількістю мешканців, був нерівномірним: так, за даними перепису 1897 р., найбільше середніх шкіл для жінок, припадало на Херсонську (21) та Харківську (12) губернії, тоді як у більш густонаселених Київській та Подільській губерніях їх було тільки 8 та 2 відповідно. Особливості такого розподілу залежали від активності місцевих громад і окремих меценатів, на яких, головним чином, і покладалося завдання організації середніх шкіл, а також від ступеня урбанізації регіону, соціального та національного складу його мешканців, що також впливало на вибір батьками закладів освіти для дочок.

Надаючи дозвіл на відкриття жіночих гімназій, міністерство народної освіти не поспішало підтримувати їх створення фінансово чи організаційно, покладаючи це завдання на громадську та доброчинну ініціативу. У Києві упродовж усього «імперського» періоду діяла лише одна міністерська жіноча гімназія, яка розпочала роботу в 1870 р., а пізніше (1909) отримала назву Ольгінської. Її відкриття було передбачено «Положением о женских гимназиях и прогимназиях», виданим у 1869 р. спеціально для «губерній Південно-Західного краю». Завдяки цьому спеціальному документу статус гімназій для українських губерній було визначено раніше, ніж для інших регіонів імперії, тому Київську міністерську жіночу гімназію можна вважати першим закладом такого типу. Популярність державних (міністерських) гімназій надалі пояснювалася також нижчою платою за навчання, порівняно з більшістю приватних гімназій.

Проте першою у Києві стала не казенна (міністерська), а Фундуклеївська Маріїнська (тобто відомства імператриці Марії) гімназія, заснована десятиліттям раніше — у 1860 році. Вона була названа на честь Івана Фундуклея — колишнього київського губернатора, підприємця та мецената, який розмістив гімназію у власній садибі та забезпечив її солідною щорічною субсидією у 1200 карбованців. Фундуклеївська гімназія та її філія — Подільська жіноча гімназія — користувалися авторитетом у киян та фінансовою підтримкою заможних городян. Серед відомих випускниць Фундуклеївської гімназії — педагогиня і науковка Софія Русова, майбутня історикиня Наталія Меньшова (пізніше — Полонська-Василенко) та поетеса Анна Ахматова.

Решта, тобто переважна більшість з-понад 20 жіночих гімназій Києва, які діяли на початку XX ст., були приватними, проте з «правами» — тобто визнаним рівнем освіти, який відповідав аналогічним державним школам. Значна частина з них була заснована в 1900–1908 роках. Особливе місце серед цих середніх шкіл посідала гімназія Аделаїди Жекуліної — єдина з київських жіночих гімназій, яка у 1906 р. з ініціативи засновниці запровадила курс предметів в обсязі чоловічих гімназій. Передбачалося, що випускниці гімназії зможуть продовжити навчання на Вищих вечірніх жіночих курсах, так само заснованих Жекуліною.

Будівля Фундуклеївської Маріїнської гімназії — першої жіночої гімназії в Києві. Початок XX століття

У решті гімназій, насамперед державних, обсяг викладання предметів залишався меншим, ніж у чоловічих, аж до 1917 р.; це стосувалося насамперед предметів природничого циклу, математики та латини. При цьому атестат зрілості, наявність якого була необхідною для подальшого отримання університетського диплома, надавався тільки після закінчення чоловічих гімназій. Цей