Читати книгу - "Пiд тихими вербами"

— Оборонишся! Де ж пак! Їх двоє, а ти сам! — промовила Ївга неприхильне i мов радiючи, що такий безсилий був Грицько. Вона перемивала на лавi бiля мисника ложки i весь час, поки Грицько довго розповiдав про свою сварку з братами, все мовчки поглядала на Зiнька, блискаючи на його своїми смiлими звабливими очима, вiн-бо сидiв на лавi крайнiй, бiля неї. Слухаючи Грицька, не бачив її поглядiв, але тепер, як вона озвалася, глянув на неї, i їх очi ззирнулися.

— Знаєш ти там! — одказав їй сердито Грицько. Але вона вже його не слухала, а дивилася все на Зiнька. Вiн їй подобався.

Грицько знову провадив своє, Васюта з Карпом розпитувалися його, а вона тимчасом стиха озвалася до Зiнька:

— Чом ти до нас нiколи не заходиш?

— Я? — спитав, трохи дивуючись, Зiнько. — Та так… дiла не було.

— Та ти ж так недалеко живеш, — казала вона так саме пiвголосом, мов спiваючи, а очi так i грали, так i променилися до Зiнька. — Близенько живеш… Заходь, то й менi веселiше буде.

— Добре! спасибi! — вiдказав Зiнько й зараз же пристав до гуртової розмови.

Грицько, розставляючи порепанi чорнi руки, казав:

— Я й сам бачу, якi вони дерилюди. За їми нiде правди не знайдеш. Нi до старшини, нi в суд — нiкуди.

— Отже, бачите, дядьку, — озвався Зiнько, — самi кажете, що через те нема й суду на ваших братiв, що й суддi на багатирський бiк хиляться. Дак коли так, то не треба нам попускати їм ще в бiльшу силу вбитися. Бо тодi вони нас ще дужче в шори вiзьмуть, та ще й з усiх бокiв: i судом, i землею, i скотиною — всiм. Через те й треба нам дбати, щоб не попустити цього.

— Та я б i раднiший, дак же… — почав був Грицько, але Зiнько перепинив його:

— Знаю, через що вам нема змоги. Дак цьому лиховi й запобiгти можна. От ми скинулись грiшми та й принесли вам двадцять карбованцiв. Вiзьмiть та й оддайте Денисовi, а нам вернете по спромозi i без проценту.

Зiнько положив на стiл грошi. Грицько подивився на їх, помовчав.

— Дак як же це так, спитався нарештi, — через що ж це ви менi даєте грошi?

— Через те запомогу цюю вам подаємо, — вiдказав йому Карпо, — що як оддасте позичку свою Денисовi, то можна буде вам у громадi проти його ставати, щоб не попустити йому землi громадської.

— Так… — якимсь непевним голосом тяг Грицько. — А вам же та земля як: ви її самi, чи що, хочете купити?

— Та що це ви, дядьку? — скрикнув Васюта. — Хiба ж я вам не казав?

— Що казав, то казав… я й думав собi, що й справдi це аби тiльки Денисовi не дати… Ну, а тепер бачу, що ви й грошi приносите, то воно якось…

— Що — якось? — спитав Карпо, зовсiм уже сердитий.- 3 щирого серця запомогу вам приносимо, а ви пеню на нас iзводите, що, замiсто Дениса, хочемо лукавим способом громаду одурити! Самi не ходите, мабуть, у правдi, то праведного i на свiтi не хочете добачати. Мов i правди нi в кого нема — сама хапанина. Не терпить моя душа такого! Ходiть, братця, звiдси! Блажен муж, iже не йде на совiт нечестивих!

Карпо встав з лави та й хотiв уже був iти, але Зiнько його припинив:

— Стривай, брате! Ви, дядьку, справдi не гаразд кажете. Не про себе тут дбаємо, а про громаду. Та, коли хочете, й про себе: буде громадi легше жити — полегає й нам. Кожному поодинцi важко чогось домогтися, то треба гуртом. I що бiльший гурт буде, то легше доможемося. Через те й вам пособляємо до нашого гурту пристати. Вам це краще, та й нам, бо нашої сили побiльшає.

Карпо стояв серед хати з шапкою в руках, гнiвний, ладен щохвилини вийти звiдси. А Грицько, похиливши голову, думав. Враз пiдвiв голову:

— Та невже це ви справдi, братики, за громаду?

— Тю на вас, дядьку, їй-бо! — гукнув Васюта. — Чи нам землю їсти, чи що, присягаючись? Як так граться, то це вже й хатку краще розваляти!

Грицькове обличчя враз мовби сяєвом осяяло.

— Ну й добрий же ви народ! — скрикнув.- Їй-бо, таких людей я ще й не бачив! Та я з дорогою душею!.. Менi аби з Денисових рук, а то я!.. Ну, зроду i не згадав би, що це ви за громаду. Як принесли грошi, так i думав, що собi землю хочете. Аж ви, бачу… Спасибi ж вам, братики, таке, що й хто його зна яке!..

Пiсля цього всiм стало весело, почали говорити про те, як i що вони в громадi робитимуть та кого ще можна на свiй бiк прихилити!.. Ївга весь час сидiла в кiнцi лави, схилившись трохи на мисник, та дивилась на Зiнька.

Пiзно вернувся додому Зiнько й пiшов у садок, думаючи, що Гаїнка давно вже там спить. Але її не було. Пiшов був до хати i стрiв жiнку на порозi.

— А ти ще й досi не спиш?

— Та я була лягла оце зараз спати, та й устала, — боюся.

— Чого?

— Щось ходе в садку над рiчкою… Ще й учора нiби щось ходило, — так менi здалося… Та думала собi: то так учувається… А сьогоднi тiльки лягла, коли воно трiсь, трiсь у саду, — по сухих гiлках iде. Он, чуєш, знову.

Вони прислухались. Справдi чути було, що в саду щось є. Зiнько шепнув Гаїнцi, щоб зосталася тут, а сам швиденько й тихенько побрався помiж деревами вниз, де чути було ходу. Нiч була не мiсячна, хоч i зоряна, i треба було добре придивлятися, щоб побачити щось серед дерев. Зiнько приглядавсь i нiчого не бачив. Коли враз почув, що затрiщав тин у той бiк, де був Струкiв садок. Глянув i побачив, що хтось перелазить через тин. Велика темна постать на мить з'явилася над плотом i зараз же шугнула вниз, у Струкiв садок.

— А хто там ходить? — гукнув Зiнько, але почув тiльки, як хтось швидко затупав ногами по той бiк тину.

Гаїнка спитала, як вiн вернувся:

— А що, бачив?

— Бачив, — щось у Струкiв садок плигнуло.

— А не пiзнав?

— Де ж там! Темно, та й здалека. I чого б