Читати книгу - "Київська Русь"

(912 — 945). У свідченнях писемних джерел про життя Ігоря багато неясного і суперечливого. Згідно з статтею 879 р. “Повісті минулих літ”, він був сином Рюрика і прибув до Києва з Олегом у малолітньому віці. В. Татищев вважав найбільш вірогідною датою народження Ігоря 875 рік. У 903 р. він одружився на псковитянці Ользі, яка, за однією версією, походила з простого роду, за іншою — була онукою слов’янського князя Гостомисла. 942 р., тобто через 40 років після одруження Ігоря і Ольги, у похилих батьків народився син Святослав. М.М. Тихомиров зауважив життєву суперечливість цієї версії, з якою він був не згоден тому, що Ігоря вважали сином Рюрика[127].

Початок правління Ігоря збігся з активізацією автономістських тенденцій деяких східнослов’янських племен. Першими вийшли з покори Києву древляни. Їх приклад наслідували уличі. І з тими, і з іншими Ігорю довелося вести тривалу боротьбу. 914 р. він здійснив похід на древлян і “побѣдивъ, и возложи на ня дань болши Олгови”[128]. Трирічна боротьба з уличами закінчилася тим, що вони залишили Середнє Подніпров’я і відійшли в нижнє межиріччя Дністра і Південного Бугу.

Досліджуючи питання про боротьбу Києва з древлянами, історики нерідко вказують на те, що Ігорю вдалося скасувати у них внутрішню політичну організацію. Б.Д. Греков писав, що в Древлянській землі посадили воєводою Ігоря Свенельда, в руках якого зосередилася велика територія уличів і древлян[129]. Як основний аргумент наводилися відомі слова дружинників Ігоря про збагачення отроків Свенельда: “Отроци Свѣнелъжи изодѣлися суть оружьемъ и порты, а мы нази. Поиди, княже, с нами на дань, да и ты добудеши и мы”[130]. О.О. Шахматов не виключав навіть співучасті Свенельда в трагічній смерті свого сюзерена в 945 р. Навряд чи є підстави для таких тверджень. Якби це справді було так, непереливки було б Свенельду в роки правління властолюбної Ольги. Тим часом почував він себе досить упевнено.

Гадаємо, що відношення (досить зацікавлене) Свенельда до Древлянської землі визначалося його участю у зборі князівської данини, в результаті чого в його руках (і дружини) осідала певна частина того продукту, що вилучався на користь держави. Одержати ж землю на правах феодальної власності він не міг хоча б тому, що там у цей час сидів представник місцевої династії князь Мал. Пізніше, коли Древлянська земля перейшла до сина Святослава Олега, Свенельд втратив навіть право збирати данину. Досить згадати, як зреагував Олег на спробу сина Свенельда Люта пополювати у межах його феодальних володінь — Лют був убитий. Підбурюючи київського князя Ярополка виступити походом на Олега, Свенельд говорить: “Поиди на братъ свой и прими волость его”[131]. Ці слова — ще одне свідчення того, що Древлянська земля ніколи не передавалася до рук боярина Свенельда.

У роки княжіння Ігоря біля південних кордонів Русі вперше з’явилися печеніги. У 915 р. вони уклали з Києвом мир і відкочували до Дунаю, однак уже в 930 р. цю угоду було порушено. З короткого повідомлення літопису — “а Игорь воеваше Печенѣги” — незрозуміло, яка з сторін першою порушила умови миру. Виходячи з візантійських джерел, можна зробити висновок, що в загостренні русько-печенізьких відносин винна насамперед візантійська дипломатія. Ось що писав візантійський імператор Костянтин Багрянородний у творі “Про управління імперією” — повчанні сину і спадкоємцю Роману II (959 — 963) про взаємовідносини росів, печенігів і ромеїв: “Знай, що пачинакіти (печеніги. — П.Т.) стали сусідніми і суміжними також росам, і частенько, коли у них нема миру одне з одним, вони грабують Росію, завдають їй значної шкоди[...] Знай, що і біля царственого цього града (Константинополя. — П.Т.) ромеїв, якщо роси не знаходяться в мирі з пачинакітами, вони з’явитися не можуть ні заради війни, ні заради торгівлі, бо коли роси з човнами приходять до річкових порогів і не можуть поминути їх інакше, аніж витягнувши свої човни з річки й переправивши, несучи на плечах, нападають тоді на них люди цього народу пачинакітів”.

Костянтин VII не обмежується викладом політичної ситуації, що склалася в результаті появи біля північних кордонів Візантії печенігів. Він радить сину, як обернути цю ситуацію на користь імперії. Для цього погрібно завжди шукати миру з печенігами. “Знай, що поки василевс ромеїв буде в мирі з пачинакітами, ні роси, ні турки не можуть нападати на державу ромеїв за законом війни, а також не можуть вимагати у ромеїв за мир великих і надмірних грошей та речей, побоюючись, що василевс застосує силу цього народу проти них, коли вони виступлять на ромеїв. Пачинакіти, зв’язані дружбою з василевсом і заохочені його грамотами і дарами, можуть легко нападати на землю росів і турок, забирати в рабство їх жінок та дітей і розоряти їх землю”[132].

Із сказаного видно, що Візантія боялася посилення Русі і тому намагалася зашкодити цьому шляхом печенізької загрози. У Києві не одразу розгадали підступність імператорського двору, і аж до 30-х років X ст. Русь надавала воєнну допомогу Візантії; руські у складі імператорської армії брали участь у війнах в Італії.

Врешті-решт, вірогідно, що подвійну гру візантійської дипломатії було розкрито, і між сторонами стався розрив. У 941 р. Ігор здійснив перший похід на Візантію, який завершився поразкою руських. Біля стін Константинополя візантійці зустріли руський флот і спалили його “грецьким” вогнем.

Ось як пише про це руський літописець: “Феофан же устрѣте я въ людехъ со огнемъ, и пущати нача трубами огнь, на лодьѣ руския. И быстъ видѣти страшно чюдо”[133]. Русичі, що врятувалися, порівнювали цей вогонь з блискавкою на небі.

Незважаючи на поразку, Ігор почав готувати новий похід. На це пішло майже три роки. 943 р. руське військо, у складі якого були дружини від усіх племінних князівств і союзні Києву варяги, “поиде на Греки въ лодьях и на конихъ”[134]. Корсунці попередили імператора про наближення до кордонів Візантії великої руської сили, і він попросив миру. Його посольство зустріло руських на Дунаї і передало Ігорю послання Романа І: “Не ходи, но возьми дань, юже ималъ Олегъ, придамь и еще к той дани”[135]. Ігор, порадившись з дружиною, прийняв пропозицію імператора. Одержавши дорогі дари — “злато, и серебро, и паволоки”, руські від Дунаю повернули назад на Русь. Після цього сторони уклали новий мирний договір, обмінялись посольствами. Текст договору було викладено двома мовами. Церемонія його затвердження відбулась у Константинополі в присутності руських послів і в Києві — у присутності візантійських. Як