Читати книгу - "Київська Русь"

повідомляє літопис, Ігор і частина його дружини скріпили договір клятвою біля язичницького капища Перуна. Друга частина Ігоревої знаті, що сповідала християнську віру, принесла присягу в церкві святого Іллі на Подолі. На цей час у Києві була, очевидно, вже досить велика і впливова християнська община. Арабські автори відзначали, що руські прийняли християнство уже в 912 — 913 рр.[136]

Відбиття нападу руських дружин князя Ігоря на Царгород грецьким вогнем. Мініатюра Радзивіллівського літопису

При оцінці мирного договору 944 р. між Візантією і Руссю незмінно постає питання — кому він був вигідний? Відповідь може бути тільки одна — обом сторонам. Коли б це було не так, його б не укладали. Але така постановка питання не зовсім коректна. Вигоди договору 944 р. слід розглядати не стільки зважаючи на конкретну історичну обстановку, скільки у порівнянні його з попередніми аналогічними угодами. При такому підході з’ясовується, що Русь за умовами нового політичного договору справді позбавлялася багатьох привілеїв, обумовлених договорами 907 і 911 рр. Це введення обмеження на купівлю руськими купцями паволок, ліквідація безмитної торгівлі, зобов’язання не зимувати в гирлі Дніпра, в районі Білобережжя і на острові св. Єлферія (нинішній острів Березань), вимога охороняти кримські володіння Візантії від нападу чорних болгар та ін.

У 944 р. Ігор здійснив також похід на Закавказзя, що мав на меті нейтралізувати союзника Візантії Марзубана, який стояв на чолі войовничих горців Південного Прикаспію. Руські взяли Дербент, потім через Ширван по Курі піднялися до столиці Аррана (Албанії) Бердаа і захопили її. Але при цьому вони, як повідомив Ібн Міскавей, не пограбували міста, а стали у ньому табором. Дальшому просуванню руських завадила жорстока епідемія, що скоротила їх чисельність і змусила почати відступ. З великою здобиччю вони повернулися додому[137].

Клятва вірності русько-візантійському договору 944 р. у Києві в церкві св. Іллі і на Перуновому горбі. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Часті воєнні походи підривали економіку Русі. Вони збагачували верхівку дружини, але великим тягарем лягали на плечі трудового населення. Походи відривали від мирної праці багато людей, а це негативно впливало на розвиток господарства. Відшкодувати втрати руська знать сподівалась шляхом вигідних торгових угод з Візантією, збуту товарів — данини з підлеглих Києву племен, у зв’язку з чим її було значно збільшено. Данину збирали з населення, періодично об’їжджаючи країну (так зване полюддя). Про те, як це відбувалося, свідчить сучасник Ігоря — візантійський імператор Костянтин Багрянородний: “Зимовий і суворий спосіб життя цих самих Русів такий. Коли наступає листопад місяць, князі їх одразу виходять з усіма Русами з Києва і відправляються в полюддя, тобто круговий об’їзд, і саме в слов’янські землі Древлян, Дреговичів, Сіверян та інших слов’ян, що платять данину Русам. Годуючись там упродовж всієї зими, вони у квітні місяці, коли скресне крига на Дніпрі, знову повертаються до Києва”[138].

За такої форми данини у населення нерідко відбирали все, що воно мало. В результаті руйнувалися господарства смердів, росло невдоволення на місцях. Позачерговий вояж Ігоря до древлян за даниною восени 945 р. закінчився для нього трагічно. Зібравшись на думу, древляни прийняли рішення вбити князя. “Аще ся въвадить волкъ в овцѣ, то выносить все стадо, аще не убьють его; тако и се, аще не убьемъ его, то вся ны погубить”[139]. Під Іскоростенем древляни напали на князя та його дружину і всіх перебили.

Хрещення Ольги в Константинополі. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Повстання древлян було придушене дружиною Ігоря Ольгою, котра у зв’язку з малолітством сина Святослава фактично стала великою княгинею.

І все-таки, щоб упорядкувати норми феодальних повинностей і попередити нові хвилювання народних мас, Ольга змушена була провести деякі реформи, що регламентували феодальну експлуатацію. Близько середини X ст. на Русі значно зросло землеволодіння, посилився процес феодального освоєння земель — поширення влади феодала на колишні угіддя. В результаті виникали нові замки-гради — центри феодального землеволодіння. Найбільшим земельним вотчинником була княгиня Ольга; в числі її володінь літопис називає і місто Вишгород, де знаходився господарчий двір княгині.

За Ольги виріс міжнародний престиж Русі. У 946 р. велика княгиня в супроводі великої свити відвідала Константинополь[140]. Існує протокольний запис прийому Ольги візантійським імператором. У складі її посольства було понад 100 чоловік (16 близьких Ользі жінок, племінник, не виключено, що під ним приховується Святослав, піп Григорій, 22 посли, 44 купці, 2 перекладачі, 18 рабинь). Ольга вела переговори з Костянтином Багрянородним, хоча їх зміст залишився невідомим. Офіційної угоди укладено не було. Можна лише припускати, що правителі двох країн обговорили питання торгово-економічних відносин, підтвердивши вірність договору 944 р., а також злободенну на той час проблему християнізації Русі.

На честь Ольги Костянтин VII влаштував офіційний прийом. Двічі він приймав княгиню у вузькому колі, кілька разів вона була на імператорських обідах, на іподромі[141]. І все-таки візитом до Константинополя Ольга лишилась невдоволена. Повернувшись до Києва, вона не поспішала відсилати дари у відповідь. Костянтин нагадав про це Ользі: “Яко много дарихъ тя; ты бо глаголаша ко мнѣ, яко аще возъвращюся в Русь, многи дары прислю ти: челядь, воск и скъру, и вой в помощь”. Роздратована княгиня відповіла грецьким послам таке: “Аще ты (імператор. — П.Т.) також постоиши у мене в Почайнѣ, яко азъ в Суду, то тогда ти дамъ”[142].

Що Ольга була невдоволена прийомом у Константинополі, свідчить і той факт, що вона активізувала дипломатичні відносини з німецьким королем.

У 949 р., за даними німецьких хронік, Ольга, іменована “королевою руською”, направила до Оттона І у Франкфурт-на-Майні своїх послів з проханням прислати єпископа і священика. Згідно з повідомленням “Продовжувача хроніки абата Регінона Прюмського”, на Русь було направлено єпископом якогось Лібуція, однак по дорозі він помер. Наприкінці 961 р. до Києва прибув монах трірського монастиря Адальберт, але його місія була невдалою. “Не добившись успіху ні в чому тому, для чого посланий, і переконавшись у марності своїх намагань”, Адальберт змушений був у 962 р. повернутися на батьківщину[143].

З 964 р. великим князем став Святослав Ігорович: “Князю Святославу възрастъшю и възмужавшю, нача вои совокупляти многи и храбры”[144].

Тут хотілось би відступити від послідовного викладу політичної історії Русі і звернутись до хронології деяких подій. У нашій історіографії усталилась традиція, згідно з якою дати “Повісті минулих літ”, що стосуються життя і діяльності князя Святослава,