Читати книгу - "Це війна!, Ана-Марія Еріш"

- А що більше мудрих порад нині не буде? - посміхнулася я.                                                              

- Дам тобі ще одну. - посміхнувся Фостер. - Проте вона не нова для тебе. Просто будь собою та слухай своє серце. Це найголовніше, що варто запам'ятати. До того ж в тебе це завжди добре виходить. Мої слова лише формальність.                                                                                                            

- Але інколи це дуже складно, адже моє серце говорить не правильно. - я подивилася на чоловіка.    

- Нехай і так. Ти можеш скоювати помилки, але без цього наше життя було б таким нудним. - він розсміявся. - Кожна помилка приведе до якогось результату, що вплине на тебе. Тому не бійся помилятися, адже для того в нас і є життя.                                                                                             

В його словах був сенс, адже помилки й справді змінюють нас. Навіть в дитинстві ми вчимося саме так. От тільки я не знала, чи варто довіряти своєму серцю. Воно впевнено говорило мені про те, що мені потрібен Джеймс і з ним варто поговорити. Але розум прекрасно усвідомлював, що йому байдуже. Можливо насправді він весь час йде, аби провести час з дівчиною. Ми ж жодного разу не прослідкували за ним. Ми старалися йому вірити. Або ж просто не хотіли розчаруватися ще більше. Було важко усвідомлювати те, що він мені подобається. Адже я розумію, що є більш гідні хлопці. Та інколи нічого не можу з собою поробити.                                                                                             

Тому, швиденько попрощавшися з Фостером, я попрямувала додому. Чомусь просто хотілося залишитися наодинці зі своїми думками. В мене був якийсь такий дивний стан. Мені б хоч зі своїми почуттями розібратися. А тут ще й це парі та війна між факультетами. Чи думала я, що все так буде, коли вступала в Мерілендський коледж мистецтв? Ні, проте я не з тих, хто пасує перед проблемою. Це скоріш закаляло мене, готуючи до майбутніх випробувань, адже шлях до слави ніколи не буває простим. Інколи ж я задумуюся, що варто було б обрати іншу професію, за якою можна було б одразу влаштуватися на роботу. Наприклад, як мій брат. Але в нього цим горіли очі. А в мене вони горять лише творчістю...                                                                                                                            

Так думки й привели мене додому. Прогулялася я менше, ніж розраховувала, адже наше містечко не таке вже й велике. Колись воно планувалося як студентське, адже тут знаходять чотири навчальних заклади. А от поряд з нами, десь в районі тридцяти кілометрів, є мегаполіс. Так дивно усвідомлювати, що тут в нас спокійно, а там кипить життя. І вже біля самого дому я помітила досить знайому машину. Господи, зроби так, аби я помилялася. Але ні, адже коли я відчинила двері рідної домівки, мене зустріла ця нахабна посмішка. Прекрасно, Раян Паркер в моєму домі...