Читати книгу - "Шоколад"

Учора я розмовляв з Жолін Дру. Анук Роше пішла до початкової школи. Розв’язне дівчисько з таким самим чорним волоссям, як у її матері, і райдужною нахабною посмішкою. Зважаючи на все, Жолін помітила, що її син Жан у числі інших дітей грає з цією дівчинкою в якусь непотрібну гру на шкільному дворі. Вони витрушували в бруд з мішечка кістки й намистини. Вважаю, ворожили або ще якоюсь дурнею займалися. Поганий вплив… Я ж казав тобі, що знаю цю породу. Жолін заборонила Жану гратися з нею, але хлопець упертий, одразу набурмосився. Діти в цьому віці розуміють тільки строгу дисципліну. Я запропонував серйозно поговорити з хлопчиком, але мати не погодилася. От що це за люди, mon père. Слабкі. Безхарактерні. Цікаво, скільки з них уже порушили Великий пост? Скільки взагалі мали намір дотримувати його? Щодо мене, я почуваю, як завдяки пісній дієті очищаюся від скверни. Вітрина крамниці м’ясника наводить на мене жах; будь-який запах їжі сприймаю так гостро, що навіть голова паморочиться. Раптом зовсім перестав терпіти аромат свіжої випічки, що розноситься ранками з пекарні Пуату, харчевня на площі Боз-Ар смердить смаженим жиром, начебто пекельне пекло. Сам я ось уже більше тижня не доторкаюся ні м’яса, ні риби, ні яєць. Живу на хлібі, супах, салатах, у неділю дозволяю собі келих вина. І я очистився, père, очистився… Шкода тільки, що не можу зробити більше. Для мене це – не страждання, не покарання. Часом я думаю: от якби стати для них прикладом, якби це я страждав, стікаючи кров’ю на хресті… Ця відьма Вуазен насміхається наді мною, крокуючи повз мій дім із кошиком продуктів з крамниці. Вона єдина у сім’ї благочестивих парафіян нехтує церквою, посміхається мені, шкутильгаючи у солом’яному капелюшку із червоним шарфом на голові, іде, стукає ціпком по плитах перед собою й шкіриться… Я терплю її тільки з поваги до її віку, mon père, і з жалю до її рідних. Уперто відмовляється від лікування, від розради й підтримки, думає, що буде жити вічно. Але одного чудового дня вона зламається. Коли-небудь вони всі не витримають. І я, безумовно, відпущу їй усі гріхи. Буду вболівати за неї, незважаючи на всю її оману, гординю, зарозумілість. Урешті-решт вона впаде до моїх ніг, mon père. У остаточному підсумку всі вони будуть у моїй владі, чи не так?

11

20 лютого. Четвер

Я чекала на неї. Картатий плащ, волосся туго зачесане назад, руки моторні й нервові, як у досвідченого стрільця. Жозефіна Мускат, жінка з карнавальної ходи. Вона дочекалася, коли мої завсідники – Ґійом, Жорж і Нарсіс – покинули шоколадню, і ввійшла, тримаючи руки глибоко в кишенях.

– Гарячий шоколад, будь ласка, – замовила вона, увіткнувшись поглядом у порожні келихи, які я ще не встигла забрати, і ніяково сіла на табурет за прилавком.

– Хвилинку. – Я не стала уточнювати, як приготувати для неї напій, – налила на свій розсуд і подала із шоколадною стружкою й збитими вершками, поклавши на край блюдця дві кавові помадки. Із хвилину вона примружившись дивилася на келих, потім несміливо доторкнулася до нього.

– Днями, – заговорила вона неприродно безтурботним тоном, – я була у вас і забула заплатити… – Пальці в неї довгі і, як не дивно, витончені, незважаючи на мозолисті подушечки. У невимушеній обстановці її обличчя трохи втратило тривожний зацькований вираз й стало здаватися майже гарним. Волосся м’якого каштанового відтінку, очі золотаві.

– Вибачте. – Тут вона майже з викликом кинула на прилавок монету в десять франків.

– Нічого страшного, – з безтурботною байдужістю відповіла я. – З кожним може трапитися.

Жозефіна підозріливо глянула на мене й, переконавшись, що я не серджуся, трохи розслабилася.

– Смачно, – похвалила вона, ковтнувши з келиха шоколад. – Дуже смачно.

– Я сама готую, – пояснила я. – З тертого какао, ще не розведеного какао-маслом, яке додають для того, щоб маса затвердішала. Саме так багато сторіч тому пили шоколад ацтеки.

Жозефіна знову підозріливо покосувала на мене.

– Спасибі за подарунок, – вимовила вона нарешті. – Мигдаль у шоколаді. Мої улюблені цукерки, – і раптом заговорила швидко, запекло, захлинаючись словами: – Я не хотіла. Просто вони обговорювали мене, я знаю. Але я не злодійка. Це все через них, – тон презирливий, куточки губ опущені в гніві й самобичуванні, – через це стерво Клермон і її подружок. Брехухи… – Вона знову подивилася на мене, зухвало, немов кидаючи виклик. – Кажуть, ти не ходиш до церкви, – голос у неї дзвінкий, занадто голосний для маленького приміщення шоколадні, він глушить нас обох.

Я посміхнулася.

– Так і є. Не ходжу.

– Отже, довго тут не пробудеш, – заявила Жозефіна таким самим ламким голосом. – Вони виживуть тебе звідси, проженуть, як проганяють усіх, хто їм не подобається. Ось побачиш. Усе це… – Нервовим жестом вона показала на полиці, коробочки, солодку споруду у вітрині. – Нічого тебе не врятує. Я чула їхню балаканину. Чула, що вони говорили.

– Я теж. – Зі срібного чайника я налила собі маленьку чашку шоколаду, чорного, як «еспресо», і стала помішувати його маленькою ложкою. – Але я не слухаю, – спокійно сказала я й, надпивши із чашки, додала: – І тобі не раджу.

Жозефіна засміялася.

Ми обидві замовкли. Минуло п’ять секунд. Десять.

– Кажуть, ти відьма. – Знову це слово. Вона з викликом подивилася мені в обличчя. – Це так?

Я знизала плечима, ковтнула шоколаду із чашки.

– Хто каже?

– Жолін Дру. Кароліна Клермон. Прибічниці кюре Рейно. Я чула, як вони базікали біля церкви. І дочка твоя щось розповідала дітям. Щось про парфуми, – у голосі її чулися цікавість і прихована, неприємна їй самій ворожість, природи якої я не розуміла. – Треба ж, парфуми! – вигукнула вона.

Я провела пальцем по золотому обідку своєї чашки.

– Я думала, тобі плювати на те, що верзуть усі ці люди.

– Мені просто цікаво, – це знову сказане з викликом, начебто вона боїться розбудити до себе симпатію. – До того ж ти днями розмовляла з Армандою. А з Армандою ніхто не розмовляє. Крім мене. Арманда Вуазен. Бабуся з Маро.

– Вона мені подобається, – просто сказала я. – Чому я маю цуратися її?

Жозефіна стукнула кулаком по прилавку. Вона була збуджена, голос її тріскотів, як схоплене морозом скло.

– Тому що вона божевільна, ось чому! – На підтвердження своїх слів вона невиразно покрутила пальцем біля скроні. – Божевільна, божевільна, божевільна, – вона понизила голос. – Я от що тобі скажу. У Ланскне існує поняття межі, – мозолястим пальцем вона