Читати книгу - "Рукопис, знайдений у Сараґосі"

На ці слова кати схопили мене за ноги й поклали між двома дошками.

— Не хочеш говорити? — всуньте клинці!.. Мовчиш? — Підніміть молоти!..

У цю мить почулися численні постріли. Еміна крикнула:

— О Пророку! Ми врятовані! Зото йде нам на поміч.

Зото увійшов з юрбою своїх, викинув за двері катів і прикував інквізитора до залізного кільця, вбитого у в’язничний мур. Потім розв’язав мене й обох мавританок. Як тільки дівчата відчули, що руки в них вільні, вони одразу закинули мені їх за шию. Нас розтягли. Зото наказав мені сідати на коня й рушати вперед, обіцяючи що невдовзі поспішить за мною разом із жінками.

Аванґард, з яким я вирушив, складався з чотирьох вершників. На світанку у відлюдному місці ми поміняли коней; потім пробиралися верхівками й схилами крутих гір.

Близько четвертої пополудні ми опинилися серед скелястих печер, де мали намір переночувати. Я тішився, що сонце ще не зайшло, бо вид був чудовий, особливо для мене, який бачив досі тільки Арденни і Зеландію. У моїх ніг простягалася чарівна Веґа-де-Ґранада, яку мешканці того краю вперто називали «la Nuestra Vegilla»[8]. Я бачив її усю: шість її міст і сорок сіл, звивисте русло Хенілу, водограї, що спадали з вершин Альпухари, тінисті гаї, альтани, доми, сади й безліч сільських садиб. Зачарований чудесним видом стількох речей, зібраних разом, я всі свої відчуття зосередив у зорові. В мені прокинувся любитель природи, і я зовсім забув про своїх родичок, які незабаром прибули в паланкінах, несених кіньми. Коли вони всілися на подушках, розкладених у печері й дещо відпочили, я звернувся до них:

— Мої сеньйорити, я аж ніяк не жаліюся на ніч, проведену у Вента-Кемаді, але щиро визнаю, що спосіб, у який я її завершив, був мені дуже не до смаку.

— Оскаржуй нас, Альфонсе, — сказала Еміна, — лише в приємній частині твоїх снів. Зрештою, на що ти нарікаєш? Хіба ти не дістав нагоди виявити нелюдську хоробрість?

— Як це? — перервав я її. — А хтось мав би сумніватися в моїй хоробрості? Якби я побачив такого, то бився б з ним на плащі чи з хусткою в зубах.

— На плащі, з хусткою в зубах? Я не знаю, що ти маєш на увазі, — відповіла Еміна. — Є речі, про які я не можу тобі говорити. Є навіть такі, про які я сама досі нічого не знаю. Я тільки виконую накази глави нашого роду, наступника шейха Масуда, який володіє таємницею Кассар-Ґомелеса. Можу лиш тобі сказати, що ти наш близький родич. Оїдор Ґранади, батько твоєї матері, мав сина, який став гідним відкриття йому таємниці, прийняв віру Пророка й пошлюбив чотирьох дочок дея, що правив тоді в Тунісі. Тільки наймолодша з них мала дітей, і якраз вона була нашою матір’ю. Незабаром після народження Зібельди мій батько й три його дружини померли від епідемії, яка в той час спустошувала береги Берберії. Але залишмо в спокої речі, про які ти сам пізніше докладно довідаєшся. Поговорімо про тебе, про вдячність, яку ми тобі винні, а радше про наше захоплення твоєю відвагою. З якою байдужістю дивився ти на підготовку до катувань! Яку незворушну вірність зберіг своєму слову! Так, Альфонсе, ти перевищив усіх витязів нашого роду, і ми відтепер належимо тобі.

Зібельда, яка не переривала сестру, коли розмова велася про поважні речі, — вступала в свої права, коли наставали чуттєві хвилини. Я аж купався в лестощах, догоджаннях і був задоволений собою та іншими.

Незабаром з’явилися негритянки й накрили вечерю, за якою нам прислужував сам Зото з виявами найглибшої шани. Після вечері негритянки постелили в печері зручне ложе для моїх родичок, я знайшов собі іншу печеру, і незабаром ми вже насолоджувались відпочинком, потребу в якому так сильно відчували.

День п’ятий

На другий день на світанку караван був готовий до походу. Ми спустилися з гір і увійшли в глибокі долини, чи радше в прірви, які, схоже, досягали нутрощів землі. Вони переривали пасмо гір у стількох різноманітних напрямках, що неможливо було розпізнати ні наше місцезнаходження, ні мету, до якої ми прямували.

Ми просувалися так шість годин і вийшли до руїн покинутого міста. Там Зото велів нам зійти з коней і, відвівши мене до колодязя, сказав:

— Сеньйоре Альфонсе, заглянь, прошу тебе, в цей колодязь і скажи мені, що ти про нього думаєш.

Я відповів, що бачу воду і гадаю, що це звичайний колодязь.

— Ти помиляєшся, — сказав Зото, — це вхід до мого палацу.

Сказавши це, він схилив голову над отвором і крикнув особливим чином.

На цей звук я побачив, як зі стін колодязя висуваються дошки, утворюючи поміст у кількох ліктях над поверхнею води, після чого тим отвором вийшов один озброєний чоловік, а за ним другий.

Коли вони вибралися на поверхню, Зото сказав мені:

— Сеньйоре Альфонсе, маю честь представити тобі двох моїх братів, Чічо і Момо. Ти, мабуть, бачив їх повішеними на шибениці, але це ніяк не шкодить тому, що обидва вони здорові й завжди готові до виконання твоїх наказів, бо вони разом зі мною перебувають на службі й на жалуванні у великого шейха Ґомелесів.

Я відповів, що дуже втішений бачити братів людини, яка зробила мені таку велику послугу.

Хочеш не хочеш, а ми повинні були спуститися в колодязь. Принесли мотузяну драбину, по якій обидві сестри спустилися настільки зґрабно, що важко було й припустити. Я пішов слідом за ними. Ставши на дошках, ми виявили невеличкі бічні двері, якими треба було увійти, зігнувшись удвоє. Однак незабаром ми помітили широкі сходи, викуті в скелі й освітлені лампами. Ми зійшли майже двома сотнями сходинок вглиб землі, нарешті дісталися до підземелля, розділеного на багато кімнат та інших приміщень. Житлова частина для захисту від вологи була зсередини викладена корком. Пізніше я бачив у Синтрі, недалеко від Лісабона, монастир, викутий у скелі, келії якого також були оббиті корком і який з цієї причини називався корковим монастирем. Окрім того, весь час підтримуваний вогонь зберігав у підземеллі Зото лагідне тепло. Коней розмістили десь в околиці, але в разі потреби їх можна було забрати під землю через отвір, що виходив у сусідню долину. З цією метою влаштували навіть спеціальний підйомник, хоча рідко коли ним користувалися.

— Усі ці чудеса, — сказала Еміна, — зроблені Ґомелесами. Це вони вирубали ці підземелля, ще коли були володарями краю, а радше докінчили роботу, розпочату поганами, що населяли Альпухару в часи їх