Читати книгу - "Ольга Токарчук. Останні історії"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мешкаючи далеко від матері, Іда могла поїхати до неї тільки нічним потягом, дивний фальшивий вид подорожі, який не дає доказів, що справді переміщуєшся у просторі. Сідала на Центральному Вокзалі в нічний потяг, випивала пиво, щоб могти заснути на полиці та западала в липкий, неспокійний розгойданий сон. Наприкінці подорожі завжди світало і потяг повільно в’їжджав в інший порожній, гористий світ, позбавлений справжнього міського горизонту, створеного людською рукою, на замовлення людини. Цей світ був нелюдський: великий, відкритий, розмитий. Щоб із містечкового вокзалу доїхати до села, треба було брати таксі, заплатити за нього маєток, а потім ще довго йти під гору вузькою стежкою. Тому всі подарунки мусили бути невеликими і легкими.
Цілувалися при зустрічі, як сусідки — терлися щоками. Мама тішилася шоколадом і косметичними дрібничками. Потім пили каву, і мама переповідала їй сільські плітки. Завжди злостива й іронічна. Говорила по-своєму, плутаючи польські й українські слова. Колись Іда не могла того зносити, а тепер призвичаїлася — “особлива риса її мами” — так само, як її дрібне тіло, як її нервові рухи, як її хихотіння.
Уже після всього, після тих замерзлих місяців, після похорону батька, мама заявила, що вже звідти виїжджає.
— Куди, мамо? — запитала її.
— До тебе.
Але нікуди не поїхала. Сказала, щоб дали їй спокій. Лягла на ліжку зі свого боку, рука під головою; друга половина ліжка була рівненько застелена холодним слизьким покривалом із китицями. Сказала також: “Тримав мене старий стільки літ на тій горі, як у в’язниці”. Щось на зразок того. Іді стало прикро, так не можна говорити про померлих, про них завжди говорять добре. Ні, ні, нічого їй не є, але хоче трохи полежати. Не затримувала Іди. Не запитала ні про Маю, ні про її малого синочка, не глянула на гроші, які донька поклала для неї у конверті, батькова страхівка і трохи власних, від доньки для мами. Іда не знала, що має робити. Ходила батьківським домом і бачила, що смерть запанувала тут не на жарт. Була як мороз, як липкий теплуватий іній, що вкрив мікроскопічним шаром кожен предмет, проліз у щілини між кахлями, розхитав дверні завіси, відтоді скаржилися при кожному русі. Іда взяла стару олію, вже зіпсовану, як більшість продуктових запасів, і маслянкою від швейної машинки повільними краплями заливала її у завіси. Це не дуже допомогло. Відірвалася клямка від вхідних дверей, перегорів шнур від нічника, засохли пеларгонії. У фаянсових посудинах на кашу і борошно залягли павуки, у шафі на білизну Іда знайшла мишаче гніздо. Із північного боку, там де стіна мала нахил, розцвів великий брунатний гриб — нагадував лице Христа, яке має з’явитися людям перед кінцем світу. Спочатку думала, що всьому можна дати раду — вода з милом, щітка (навіть не мали порохотяга), викрутка і добрий порошок доля чищення. Була весна, ставало щораз тепліше. Але потім виявилося, що це щось більше, щось інше — дім помирав, втратив опірність і піддався тим малим і великим ударам, як людина, що носила в собі смертельну хворобу і раптом зрозуміла, що нема вже за що боротися.
Іда не відважилася так просто поїхати, тому спочатку прибирала цілий день, а потім просто сиділа на лавочці перед будинком. Вечорами, коли ставало холодно, переходила до кухні й курила. А мама лягала на ліжко і мовчки лежала. Потім Іда поїхала.
6.
Навіть не роздягається, не зможе спати. Стоїть посеред темної холодної кімнати, в якій пахне яблучною вологою. Її мучить відчуття, що вона щось недогледіла, що трапилося щось страшне і важливе, що вона не може собі навіть цього уявити. Всі інші думки готові до обдумування, падають, як дозрілі сливки, ляп-ляп. Тільки ту одну годі спіймати. Має кутасту форму, шорстку або навіть колючу поверхню. Вона гаряча, її не можна втримати. Курить. Щось сталося, але Іда не знає добре, що і коли. Розтягує перед собою події, як засипане снігом шосе, шукає точки опори. Мусить розкласти все за порядком, тоді заспокоїться. Чує голоси знизу — це вже було: човгання, кроки на дерев’яних сходах, скрипіння дверей, хтось спускає воду в лазничці, зойк помпи, коли та несподівано вмикається.
Ніколи не було так, як очікувала, що буде — це, мабуть, таємниця життя, думає вона тепер. Завжди мусило з’явитися щось неочікуване, непередбачуване. Власне, це було два життя. Одне — уявляння того, що має відбутися, як має бути, уявляння зовсім не фантастичне, не висмоктане з пальця, а результат довгої і тяжкої науки: студіювала підручники, слухала розповіді людей, переглядала фільми і випуски новин. Так має бути, так це відбувається в інших людей, а оскільки вона нічим не відрізняється від інших, то ця версія повинна стосуватися також її. Це візія вже завчасу прожита і зінтерпретована, зрозуміла і долучена до архіву того, що ніколи не відбулося. Це велика крамниця, зали, яка тягнеться до безконечності, й кожна з них має гасло: “Так мало бути.” Тут життя укладається в сенсовний ряд, могло би бути підручником для інших, тих, кому життя ще нічого не пообіцяло. І можна було б вести дискусії — всі би розуміли одне одного, слова означали б те саме, були б добрі й погані вчинки, сприятливі й несприятливі обставини. Усі, навіть незначні події, мали б тут свій клас, були би важливі, брали б участь у логічних ланцюжках причин і наслідків, викликали б довіру і захоплення — скляні, слизькі кульки з візерунком усередині. Був би тут студентський шлюб із Ніколіном — скромний і урочистий; була б хвилина, коли їй вперше дали погодувати Маю; або коли батьки приїжджають до неї, чекають у холі гуртожитку, провінційні, невпевнені, сивоголові. Мая їсть тістечко з какао, має замурзану бузю; ручка Ніколіна залишила на аркуші паперу дрібний, майже нечитабельний візерунок, який складається у речення про вбивчу правду.
Але поруч є також та інша пам’ять, інші сховки — те, що справді відбулося, те, що переступило тоненьку оболонку можливого,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ольга Токарчук. Останні історії», після закриття браузера.